17 Стас

У квартирі нарешті тихо. Я роззуваю Лізу, скидаю свій піджак і відчуваю, як навалюється втома. Марс зустрічає нас у коридорі, переможно задерши хвоста — він уже вважає Лізу частиною своєї зграї.

Я порпаюся на кухні, намагаючись знайти хоч щось їстівне, крім кави. Ліза сидить на дивані й бавиться з котом. Я чую якийсь дивний звук — ритмічне шкрябання.

— Лізо, все добре? — гукаю я, не озираючись.

Відповіді немає. Я виходжу у вітальню і завмираю. Ліза сидить, задерши рукави мого величезного светра, і запекло чухає передпліччя. Її шия та щоки вкриті яскравими червоними плямами.

— Боже... — я кидаюся до неї, підхоплюю на руки й підношу до світла. — Лізо, покажи мені руки.

Це алергія. Класична кропив’янка. Шоколад. Той самий батончик від Валерія Петровича і, можливо, ще ті цукерки на посту. Я дивлюся на ці плями й відчуваю, як усередині все холоне від сорому.

— Я ж лікар, — шепочу я сам собі, обмацуючи її гарячу шкіру. — Я завідувач відділення хірургії. Я оперую людей, витягую їх з того світу... і я не помітив, як мою дитину обсипало від звичайної шоколадки.

— Стасе, мені лоскотно і трошки пече, — каже вона, шморгаючи носом. — Я більше не буду їсти ті цукерки, чесно.

— Це не ти винна, малеча. Це я... я недогледів.

Я біжу до аптечки.

Гарячково перериваю її. Так, бинти, пластирі, антисептики, мої таблетки від головного болю… Звісно, ніякого дитячого сиропу тут немає. Тільки блістер дорослого антигістаміну.

— Чорт, — видихаю я, вивчаючи дозування на звороті.

В одній таблетці — 10 мг. На вагу Лізи мені потрібно максимум чверть, а краще — ледь менше. Я відчуваю себе ювеліром-самоучкою. Кладу таблетку на дошку, дістаю свій ніж (гострий, майже як скальпель) і з хірургічною точністю ділю білий кругляшок на чотири частини.

— Так, малеча, зараз буде не дуже смачно, — я розтираю четвертинку ложкою, змішуючи її з водою. — Це «чарівний еліксир» проти свербежу. Пий.

Ліза кривиться від гіркоти, але випиває все до краплі. Вона дуже слухняна, і це розриває мені серце сильніше, ніж якби вона вередувала.

За пів години напруга трохи спадає. Червоні плями починають бліднути. Я вмощуюся поруч із нею на дивані, притуливши її до себе. Марс вкладається їй у ноги й починає своє вібруюче мурчання.

— Стасе? — тихо кличе вона, розглядаючи свою долоньку.

— Так, Лізо?

— А мама… вона справді твоя подруга? Вона ніколи про тебе не казала. У нас вдома немає жодної твоєї фотографії. Тільки мої і бабусі.

Ці слова — як скальпель по живому. Я очікував чогось подібного, але все одно не був готовий.

— Ми дуже давно не бачилися, Лізо. Я… я зробив велику помилку, і твоя мама була на мене дуже сердита. Напевно, тому й не розповідала.

— Ти вкрав у неї щось? — вона піднімає на мене серйозний погляд.

— Ні. Гірше. Я їй не повірив, коли це було найважливіше.

Ліза мовчить, перетравлюючи це. Потім питає:

— А де ви зустрілися? На роботі?

— Ні, в бібліотеці. Вона сиділа над купою книжок і виглядала такою втомленою, що я вирішив принести їй кави. Вона спочатку хотіла мене прогнати, бо я заважав їй вчитися, але потім посміхнулася. У неї була така посмішка… ніби сонце ввімкнули в похмурій кімнаті.

Я дивлюся на Лізу і бачу в кутиках її губ ту саму посмішку.

— А Марс? Він теж з бібліотеки?

— Ні, Марса я знайшов біля лікарні під дощем. Приніс додому, а Аня сказала, що тепер ми за нього відповідаємо, бо він «схожий на маленького розпатланого професора».

Ми ще довго сидимо в темряві. Я розповідаю їй якісь дрібниці, намагаючись заповнити ту прірву в шість років, яку я сам створив. Я засинаю прямо там, на дивані, з відчуттям, що нарешті знаходжуся на своєму місці.