16 Стас

Ми майже доходимо до повороту в реанімацію, коли з-за рогу, наче криголам, випливає Валерій Петрович — наш головлікар. Людина, яка щиро вірить, що дисципліна в лікарні тримається виключно на його вмінні вчасно нагримати на підлеглих.

Він виглядає розлюченим. У руках стискає стос папок і розмахує ними в повітрі, як бойовим прапором.

— Станіславе Ігоровичу! — гримить його голос на весь коридор. — Ви що собі дозволяєте? Я перевірив звіти за вчора. Де історія хвороби пацієнта з п’ятої палати? Чому не заповнено протокол операції? Ви завідувач відділення чи хто? Я розумію, що ви в нас «зірка», але правила одні для всіх! Ви зараз же йдете і...

Він різко замовкає, наткнувшись поглядом на мою руку, яку міцно стискає маленька долонька.

Ліза, все ще у моєму светрі, рукави якого доводиться підкочувати в кілька разів, і в моїх запасних окулярах, що з'їхали на самий кінчик носа, серйозно дивиться на «грізного дядька». У руках вона продовжує тримати того самого плюшевого зайця, якого щойно «лікувала» на посту.

Валерій Петрович застигає з роззявленим ротом. Він глипає на мене, потім на Лізу, потім знову на мене. Його гнів випаровується миттєво, залишаючи по собі лише розгублене кліпання очима.

— Це... це хто? — вичавлює він із себе, збавляючи тон з «ураганного» до майже побожного шепоту.

— Це Ліза, — спокійно відповідаю я, відчуваючи дивне задоволення від його ступору. — Вона сьогодні мій головний асистент. І вона дуже не любить, коли на мене кричать, Валерію Петровичу. Каже, це погано впливає на кардіограму... і на настрій зайця.

Ліза поправляє окуляри вказівним пальчиком і строго додає: 

— Дядьку, не треба так голосно. Мама спить. Ви її розбудите.

Головлікар, який тримає у страху все відділення, раптом стає схожим на велику, збентежену дитину. Він поправляє краватку, ніяково кашляє в кулак і ховає теки з незаповненими історіями за спину.

— Е-е... так. Звісно. Вибачте, — бурмоче він. — Я... я зайду пізніше. Коли заєць звільниться.

Він розвертається і майже втікає у бік свого кабінету, геть забувши про всі претензії.

Я дивлюся на Лізу. Вона знову перемогла. Цей малий «гном» за один день робить те, чого я не міг досягти роками — змушує Валерія Петровича почуватися незручно.

— Ну що, — я підхоплюю її на руки, — пішли до мами. Тільки тихо, бо дядько головлікар тепер нас боїться.

Ми нарешті підходимо до дверей Аніної палати. Я відчуваю, як усередині все завмирає. Це найважче за сьогодні — знову зустрітися з її поглядом. Але тепер за моєю спиною не лише розгубленість, а й ця маленька людина, яка вірить, що я — принц. І я просто не маю права її підвести.

Ми обережно зазираємо в палату, але Аня все ще спить. Дихання рівне, обличчя спокійне — ліки роблять свою справу. Я розумію, що зараз розмови не вийде, тому ми тихо зачиняємо двері й повертаємося в ординаторську. Ті самі кляті історії хвороби самі себе не напишуть.

Я вмощуюсь у кріслі й занурююсь у паперову рутину. Ліза влаштовується поруч, на краєчку мого великого столу. Вона бере чистий аркуш А4 і набір моїх маркерів. Настає незвична для цього кабінету тиша — лише шурхіт моєї ручки та зосереджене сопіння малечі.

Через пів години я відриваю погляд від паперів і завмираю. Ліза малює. Це мама — у неї довге золотаве волосся і зелена сукня. А поруч... поруч високий чоловік у білому халаті. У нього смішні квадратні окуляри й дуже довгі руки, якими він тримає маму і дівчинку.

— Це хто? — тихо питаю я, киваючи на малюнок. — Це ти, — просто відповідає вона, не відриваючись від розфарбовування халата. — Тільки я ще не вирішила, малювати тобі корону чи ні. Принци ж не завжди в коронах, правда?

В цей момент двері відчиняються. Заходить Катя, медсестра з посту. Вона кладе на стіл перед Лізою яскраву цукерку на паличці. 

— Це для нашого наймолодшого лікаря, — посміхається вона, а потім кидає на мене такий погляд, ніби я щойно виграв Нобелівську премію з батьківства.

Плітки в нашій лікарні поширюються швидше за вірус грипу. Я вже відчуваю, як у чатах відділення літають повідомлення: «Ви бачили? У нашого Станіслава Ігоровича донька! Копія він!».

За хвилину на порозі знову з’являється Валерій Петрович. Цього разу він не гримить папками. Він обережно заходить, тримаючи в руці шоколадний батончик. — Ось... — він ніяково протягує ласощі Лізі. — Тримай, малеча. За те, що приглядаєш за цим суворим дядьком.

Він повертається до мене. Його голос звучить незвично м’яко, майже по-батьківськи. — Станіславе, мені вже «донесли». Вся лікарня тільки про це й гуде. Донька, кажуть? Ну, вітаю. Схожа, нічого не скажеш. Особливо оцим серйозним поглядом.

Я не заперечую. Я просто мовчу, дивлячись, як Ліза розгортає шоколадку. Спростовувати плітки зараз — це все одно що намагатися зупинити цунамі чайною ложкою. Та й, чесно кажучи, мені вже не хочеться нічого спростовувати.

— Слухай мою команду, — Валерій Петрович впирає руки в боки. — Забирай дитину і їдь додому. На сьогодні досить. І на завтра теж — пиши заяву на вихідний. Тобі треба знайти няню, налагодити побут... чи що ви там, молоді батьки, робите. Не можна дитині в ординаторській ночувати.

— Дякую, Валерію Петровичу, — я киваю, відчуваючи дивне полегшення.

Я починаю збирати речі. Ліза дбайливо згортає свій малюнок і ховає його в мій портфель. — Ми йдемо? — питає вона. — Так, Лізо. Ми йдемо додому.

Я допомагаю їй злізти зі стільця і раптом розумію: я поняття не маю, де шукають нянь. Я не знаю, чи є в мене вдома щось на вечерю, крім кави та вчорашнього йогурту. Я відчуваю себе першокурсником на першій у житті операції — руки знають, що робити, а мозок кричить від паніки.

Але коли вона знову вкладає свою маленьку долоню в мою, я розумію, що вихідний мені справді потрібен.