14 Стас

Я беру Лізу за руку, і ми повільно йдемо до реанімаційного блоку. Вона міцно стискає мої пальці, і я відчуваю, як вона напружилася. — Мама вже прокинулася? — пошепки питає вона. — Так, Лізо. Але вона дуже втомилася.

Ми заходимо. В палаті тихо, тільки монотонно зітхає апарат ШВЛ. Аня спить. Після істерики та розбитої крапельниці Андрій вколов їй сильне заспокійливе. Її обличчя зараз розгладилося, вона здається майже дитиною, як і та дівчинка, що стоїть поруч зі мною.

Ліза підходить до ліжка. Вона дивиться на маму, на бинти, на трубки, і її нижня губа починає дрібно тремтіти. В очах миттєво збираються величезні сльози. — Вона не розмовляє зі мною... — схлипує малеча. — Вона ніколи так міцно не спала.

Мене обдає хвилею розгубленості. Я — дорослий чоловік, завідувач відділення, я бачив тисячі смертей, але ці дві сльозинки на щоках Лізи вибивають у мене ґрунт з-під ніг. Я присідаю поруч, не знаючи, що робити. Обійняти? Погладити?

— Лізо, послухай... Мама зараз як спляча красуня. Їй просто треба дуже багато сил, щоб одужати. Дивись, вона дихає рівно. Це означає, що їй не боляче.

Я дістаю зі своєї кишені медичний ліхтарик — блискучий, металевий. — Знаєш, що це? Це чарівний промінь. Давай ми залишимо його тут, на тумбочці. Він буде охороняти її сни, поки ми вийдемо.

Це спрацьовує. Ліза обережно кладе ліхтарик біля ліжка Ані й витирає ніс кулачком. — Добре. Але вона точно прокинеться? — Обіцяю.

Ми виходимо в коридор, і тут мій організм і її нагадують про базові потреби. — Стасе... я їсти хочу, — тихо каже вона. Я завмираю. Точно. Сніданок. Як жінки про це пам’ятають? Як вони встигають і працювати, і знати, що дитина голодна кожні три години? У моєму холодильнику в ординаторській тільки прострочений йогурт і кава.

— Зараз, малеча, ми щось вигадаємо. Підемо в буфет... — я не встигаю договорити.

— Станіславе Ігоровичу! — до мене підбігає інтерн. — До приймального привезли чоловіка, сорок років. Гострий живіт, підозра на флегмонозний апендицит. Треба ваш огляд, бо там атипова картина.

«Накаркав», — проноситься в голові. Тільки-но зрадів, що день буде спокійним. — Готуйте операційну! — кидаю я, а потім дивлюся на Лізу. Вона дивиться на мене великими очима, в яких знову зріє тривога.

Я гарячково дістаю телефон. Марина — єдина людина, якій я можу довірити зараз і свій професійний спокій, і цю дівчинку. — Марино, рятуй! — швидко кажу я, щойно вона піднімає слухавку. — У мене операція. Термінова. Ліза в лікарні, вона голодна. Забери її в буфет, нагодуй, чим завгодно, тільки не залишай саму.

— Стасе, ти з глузду з’їхав? Вести дитину в лікарняний буфет? Я буду за п'ятнадцять хвилин. І привезу нормальну їжу.

Я кладу телефон і дивлюся на Лізу. — Зараз приїде Марина. Вона принесе смаколики. А мені треба врятувати одного дядька. Будеш за головну в ординаторській? — Буду, — серйозно відповідає вона.

Я мию руки антисептиком, вдихаючи різкий запах спирту, який завжди допомагав мені «вимкнути» зайве. Але зараз це не працює. Замість анатомічного атласу перед очима — Ліза зі своїм ліхтариком-оберегом і Аня, яка відштовхує мене навіть крізь сон.

Мені страшно. Вперше за шість років мені по-справжньому, до нудоти страшно, що я не впораюся. Не з апендицитом — тут мої пальці зроблять усе самі. А з тим, що чекає за дверима операційної.

Я відчуваю, як у порожнечі мого життя, де раніше були лише стіни кабінету та графік чергувань, раптом стало занадто тісно від цих двох дівчат. Вони заповнили все собою, не питаючи дозволу. І від того, що я можу знову їх втратити — тепер уже назавжди — у грудях пече сильніше, ніж від будь-якої втоми.

Я штовхаю ліктем двері операційної. — Скальпель, — кидаю я асистенту, і мій голос звучить сухо й твердо.

Треба зосередитися. Треба просто робити свою роботу. Але десь на периферії свідомості я вже рахую хвилини до моменту, коли зможу зняти маску й почути від Марини, що Ліза поїла і нікуди не зникла. Бо якщо раніше я жив заради успішних операцій, то тепер я просто хочу, щоб цей день закінчився і я міг знову тримати ту маленьку долоню у своїй.

Милі читачі. Прошу вашої думки - як вам читати історію від головного героя? Чи це достатньо цікаво?