12 Станіслав

Я беру Лізу за руку, і ми повільно йдемо до реанімаційного блоку. Вона міцно стискає мої пальці, і я відчуваю, як вона напружилася.

— Мама вже прокинулася? — пошепки питає вона.

— Так, Лізо. Але вона дуже втомилася.

Ми заходимо. В палаті тихо, тільки монотонно зітхає апарат ШВЛ. Аня спить. Після істерики та розбитої крапельниці Андрій вколов їй сильне заспокійливе. Її обличчя зараз розгладилося, вона здається майже дитиною, як і та дівчинка, що стоїть поруч зі мною.

Ліза підходить до ліжка. Вона дивиться на маму, на бинти, на трубки, і її нижня губа починає дрібно тремтіти. В очах миттєво збираються величезні сльози.

— Вона не розмовляє зі мною... — схлипує малеча. — Вона ніколи так міцно не спала.

Мене обдає хвилею розгубленості. Я — дорослий чоловік, завідувач відділення, я бачив тисячі смертей, але ці дві сльозинки на щоках Лізи вибивають у мене ґрунт з-під ніг. Я присідаю поруч, не знаючи, що робити. Обійняти? Погладити?

— Лізо, послухай... Мама зараз як спляча красуня. Їй просто треба дуже багато сил, щоб одужати. Дивись, вона дихає рівно. Це означає, що їй не боляче.

Я дістаю зі своєї кишені медичний ліхтарик — блискучий, металевий.

— Знаєш, що це? Це чарівний промінь. Давай ми залишимо його тут, на тумбочці. Він буде охороняти її сни, поки ми вийдемо.

Це спрацьовує. Ліза обережно кладе ліхтарик біля ліжка Ані й витирає ніс кулачком.

— Добре. Але вона точно прокинеться?

— Обіцяю.

Ми виходимо в коридор, і тут мій організм і її нагадують про базові потреби.

— Стасе... я їсти хочу, — тихо каже вона. Я завмираю. Точно. Сніданок. Як жінки про це пам’ятають? Як вони встигають і працювати, і знати, що дитина голодна кожні три години? У моєму холодильнику в ординаторській тільки прострочений йогурт і кава.

— Зараз, малеча, ми щось вигадаємо. Підемо в буфет... — я не встигаю договорити.

— Станіславе Ігоровичу! — до мене підбігає інтерн. — До приймального привезли чоловіка, сорок років. Гострий живіт, підозра на флегмонозний апендицит. Треба ваш огляд, бо там атипова картина.

«Накаркав», — проноситься в голові. Тільки-но зрадів, що день буде спокійним.

— Готуйте операційну! — кидаю я, а потім дивлюся на Лізу. Вона дивиться на мене великими очима, в яких знову зріє тривога.

Я гарячково дістаю телефон. Марина — єдина людина, якій я можу довірити зараз і свій професійний спокій, і цю дівчинку.

— Марино, рятуй! — швидко кажу я, щойно вона піднімає слухавку. — У мене операція. Термінова. Ліза в лікарні, вона голодна. Забери її в буфет, нагодуй, чим завгодно, тільки не залишай саму.

— Стасе, ти з глузду з’їхав? Вести дитину в лікарняний буфет? Я буду за п'ятнадцять хвилин. І привезу нормальну їжу.

Я кладу телефон і дивлюся на Лізу.

— Зараз приїде Марина. Вона принесе смаколики. А мені треба врятувати одного дядька. Будеш за головну в ординаторській?

— Буду, — серйозно відповідає вона.

Я мию руки антисептиком, вдихаючи різкий запах спирту, який завжди допомагав мені «вимкнути» зайве. Але зараз це не працює. Замість анатомічного атласу перед очима — Ліза зі своїм ліхтариком-оберегом і Аня, яка відштовхує мене навіть крізь сон.

Мені страшно. Вперше за шість років мені по-справжньому, до нудоти страшно, що я не впораюся. Не з апендицитом — тут мої пальці зроблять усе самі. А з тим, що чекає за дверима операційної.

Я відчуваю, як у порожнечі мого життя, де раніше були лише стіни кабінету та графік чергувань, раптом стало занадто тісно від цих двох дівчат. Вони заповнили все собою, не питаючи дозволу. І від того, що я можу знову їх втратити — тепер уже назавжди — у грудях пече сильніше, ніж від будь-якої втоми.

Я штовхаю ліктем двері операційної.

— Скальпель, — кидаю я асистенту, і мій голос звучить сухо й твердо.

Треба зосередитися. Треба просто робити свою роботу. Але десь на периферії свідомості я вже рахую хвилини до моменту, коли зможу зняти маску й почути від Марини, що Ліза поїла і нікуди не зникла. Бо якщо раніше я жив заради успішних операцій, то тепер я просто хочу, щоб цей день закінчився і я міг знову тримати ту маленьку долоню у своїй.

Вечір опустився на лікарню раптово, накривши коридори тьмяним синім світлом. Операція затягнулася — апендикс виявився підступним, з ускладненнями, і я вийшов з блоку з відчуттям, ніби з мене витягли всі батарейки.

Марина вже пішла, залишивши Лізу в моїй ординаторській. Я відчинив двері, чекаючи на сльози чи бодай скарги, але побачив картину, яка змусила мене завмерти на порозі.

Ліза спала в моєму великому кріслі, загорнувшись у мій запасний светр, який був їй до п'ят. Поруч на столі стояв порожній контейнер з-під домашньої запіканки. Відчувши рух, вона розплющила очі й миттєво сіла.

— Ти прийшов! — вона потерла очі кулачками. — Марина приносила сирники. З полуницею. Я один тобі лишила, але потім Марс... ой, тобто я подумала, що ти не любиш холодні.

Вона почала розповідати про свій «обід», про те, як рахувала машини за вікном, і про те, що Марина навчила її робити паперових журавликів. Я слухав її щебетання, і в голові раптом клацнуло.

Я дивлюся на цю маленьку дівчинку і вперше в житті намагаюся масштабувати її потреби на повсякденність. Шість років. Шість років Аня робила це сама. Кожен день.

Хто годував Лізу, коли Аня хворіла? Хто біг до неї посеред ночі, коли снилися кошмари, поки я спокійно спав у своїй стерильній тиші? Як вона встигала заробляти на ці сирники, на ці куртки, на садочок, і при цьому не збожеволіти від відповідальності?

Я згадав, як Аня колись просила мене просто побути вдома, а я вигадував «важливі операції», щоб втекти в комфортний світ зрозумілої роботи. А вона... вона вибудовувала цілий всесвіт навколо однієї маленької людини. Без вихідних. Без права на слабкість.

— Стасе, ти знову став кам’яним, — Ліза смикнула мене за рукав халата. — Ти не хочеш сирників?