13 Стас

Я стою посеред коридору, витираючи кров з порізу на долоні об білий халат. У голові — каша, серце гатить у ребра, як навіжене. Аня прийшла до тями, вона ненавидить мене, і поруч із нею той павич. Але замість того, щоб здатися, я відчуваю дику, майже звірячу впертість.

— Станіславе Ігоровичу! — гукає мене медсестра з поста. — У четвертій палаті пацієнт після операції, треба подивитися, скаржиться на болі.

Я закриваю очі на мить. Робота. Вона завжди була моїм порятунком, але зараз вона — моя клітка. Я не можу залишити Лізу саму в ординаторській, де будь-хто може зайти. І я не можу взяти її з собою на огляд важкого пацієнта.

Я повертаюся в ординаторську. Ліза сидить за моїм столом, зосереджено розфарбовуючи якийсь медичний бланк червоним олівцем. 

— Лізо, — я підходжу до неї й присідаю. — Мені треба йти працювати. Буквально на десять хвилин. Ти посидиш тихесенько?

Вона піднімає на мене очі. 

— Ти знову йдеш до мами? 

— Ні, до іншого хворого. Але... — я заминаюся. — До мами прийшов той дядько. У дорогому пальті. Ти його знаєш?

Ліза насуплюється і крутить олівця в пальцях. 

— Це дядько Ігор. Він привозить мамі квіти, а мені — ляльок, яких я не люблю. Мама з ним завжди стає сумною. Вона каже, що він «важлива людина».

«Важлива людина». У мене всередині все перевертається від огиди. Значить, він просто черговий кандидат, який намагається купити прихильність Ані через дитину.

— Послухай мене, — я беру її за маленькі плечі. — Я нікому не дозволю тебе забрати. І маму теж. Навіть якщо вона зараз на мене дуже сердиться. Зрозуміла?

Ліза киває, але в її погляді стільки сумніву, що мені стає ніяково. Як я збираюся її повертати? Я, людина, яка шість років тому виставила її за двері з вимогою ДНК? Аня зараз бачить у мені ворога, а в Ігорі — стабільність і захист.

Я виходжу в коридор і бачу, як Ігор виходить з палати Ані, поправляючи манжети. Він помічає мене, і на його обличчі з’являється переможна посмішка. 

— Стасе, не витрачай час, — кидає він, проходячи повз. — Вона попросила мене оформити її переведення в іншу клініку. Завтра вранці її тут не буде. І дівчинки теж.

Я проводжаю його поглядом, стискаючи кулаки так, що суглоби біліють. «Побачимо, Ігоре. Побачимо».

Я швидко йду на огляд, роблю все на автопілоті, а в голові крутиться тільки одне: як? Як пробити цю стіну ненависті, яку я сам збудував? Як пояснити Ані, що мені вже не потрібні ніякі тести, що я готовий бути батьком цієї дівчинки, чия б вона не була, просто тому, що вона — частина її?

Я повертаюся до ординаторської через п'ятнадцять хвилин. Ліза вже не малює. Вона стоїть біля вікна і дивиться на парковку. — Він поїхав, — каже вона, не обертаючись. — Але він повернеться. Він завжди повертається, коли мама плаче.

Я підходжу до неї ззаду і кладу руку на її голову. Волосся пахне дитячим шампунем і трохи — лікарнею. 

— Цього разу все буде інакше, малеча.

Я дістаю телефон і набираю Макса. 

— Максе, мені потрібна повна підсвітка на цього Ігоря. Звідки гроші, чим займається, і головне — які у нього юридичні зачіпки на Анну. Швидко. У нас мало часу.

Я дивлюся на Лізу і розумію: навіть якщо вона справді «не моя», я вже не можу уявити свій порожній дім без її какао із зефірками. Вона — моє спокутування. І я не віддам її жодному «важливому дядьку» у світі.

Якщо вам подобається книга - поставте їй лайк. І додавайте в бібліотеку щоб не пропустити оновлення))