11 Станіслав

Я відчуваю, як у палаті змінюється тиск. Аня розплющує очі. Спочатку погляд блукає стелею, мутний, дезорієнтований, але щойно вона фокусується на мені, у її зіницях спалахує крижане усвідомлення.

— Стас? — її голос схожий на шелест сухого листя. Вона намагається піднятися, але слабкість притискає її до подушок.

— Тобі не можна рухатися, Аню. У тебе струс, — я роблю крок до неї, але вона відштовхує мою руку з такою силою, на яку тільки здатна людина в її стані.

— Де моя донька? — в її очах — дикий, майже тваринний страх. — Де Ліза?

— Вона в безпеці, Аню. Заспокойся.

— В безпеці з ким? З тобою? — вона видає гіркий, хрипкий смішок. — Ти не маєш права до неї наближатися. Ти сам сказав це шість років тому. Ліза — тільки моя. Чуєш? Тільки моя дитина. У неї немає батька. Він помер у той день, коли зажадав тест ДНК.

Кожне її слово б'є в ціль. Я стою перед нею, не наважуючись сказати, що Ліза зараз сидить у моїй ординаторській, малює на моїх бланках і їсть зефір із моєї чашки. Я боюся, що ця правда її вб’є прямо зараз.

— Аню, послухай... багато чого змінилося...

— Нічого не змінилося! — вона раптом зривається на крик, і монітори починають тривожно пікати. — Іди геть! Я не хочу тебе бачити!

У цей момент двері палати розчиняються, і всередину впевнено заходить той самий «статусний» мужик. Він миттєво оцінює ситуацію.

— Анно, люба, ти прийшла до тями! — він підбігає до ліжка, відтісняючи мене плечем, ніби я порожнє місце. — Лікарю, ви не чуєте? Пацієнтка нервує. Ваша присутність їй шкодить. Вийдіть негайно, поки я не викликав охорону та головного лікаря.

Я дивлюся на Аню. Вона не відштовхує його. Вона дивиться на нього як на рятівника, а на мене — як на ката. Цей погляд випікає мені нутрощі.

— Стасе, йди, — кидає він через плече, тріумфуючи. — Я сам про неї подбаю. Я вже все владнав.

— Ти нічого не владнав, — ціджу я крізь зуби, але Аня раптом робить різкий рух.

Вона намагається вирвати руку з катетером, її рухи хаотичні й розпачливі. — Заберіть його! Нехай він піде! Де моя дитина?!

Одним різким поштовхом вона скидає стійку з крапельницею. Скляний флакон з фізрозчином з гуркотом розбивається об підлогу, розлітаючись на тисячі дрібних осколків. Рідина розливається по кахлі, змішуючись з краплями крові, що починають сочитися з її пораненого зап'ястя — прямо по тому самому татуйованому сердечку.

— ГЕТЬ! — кричить вона, зриваючись на істерику.

Я завмираю. Осколки скла блищать між нами, як бар’єр, який я ніколи не зможу подолати. Мій колега-анестезіолог вбігає в палату, намагаючись втримати її.

— Станіславе, вийди! Ти її вб'єш цим тиском! — кричить Андрій.

Я повільно відступаю до дверей. Той тип тримає її за плечі, щось ніжно шепоче, і вона... вона затихає в його руках.

Я виходжу в коридор, важко дихаючи. Руки в крові — я навіть не помітив, як порізався об осколок, коли намагався її підхопити.

Я йду до ординаторської. Мені треба забрати Лізу. Я вписав себе в її документи, я забрав її з притулку, але тепер я відчуваю себе злодієм. Вона каже, що дитина тільки її. Вона дивиться на того чоловіка з надією.

Але я знаю одне: я не віддам Лізу. Навіть якщо Аня мене зненавидить ще сильніше. Бо якщо я відпущу зараз цю маленьку руку, я остаточно перетворюся на той самий камінь, про який вона розповідала доньці.

Я стою посеред коридору, витираючи кров з порізу на долоні об білий халат. У голові — каша, серце гатить у ребра, як навіжене. Аня прийшла до тями, вона ненавидить мене, і поруч із нею той павич. Але замість того, щоб здатися, я відчуваю дику, майже звірячу впертість.

— Станіславе Ігоровичу! — гукає мене медсестра з поста. — У четвертій палаті пацієнт після операції, треба подивитися, скаржиться на болі.

Я закриваю очі на мить. Робота. Вона завжди була моїм порятунком, але зараз вона — моя клітка. Я не можу залишити Лізу саму в ординаторській, де будь-хто може зайти. І я не можу взяти її з собою на огляд важкого пацієнта.

Я повертаюся в ординаторську. Ліза сидить за моїм столом, зосереджено розфарбовуючи якийсь медичний бланк червоним олівцем. 

— Лізо, — я підходжу до неї й присідаю. — Мені треба йти працювати. Буквально на десять хвилин. Ти посидиш тихесенько?

Вона піднімає на мене очі. 

— Ти знову йдеш до мами? 

— Ні, до іншого хворого. Але... — я заминаюся. — До мами прийшов той дядько. У дорогому пальті. Ти його знаєш?

Ліза насуплюється і крутить олівця в пальцях. 

— Це дядько Ігор. Він привозить мамі квіти, а мені — ляльок, яких я не люблю. Мама з ним завжди стає сумною. Вона каже, що він «важлива людина».

«Важлива людина». У мене всередині все перевертається від огиди. Значить, він просто черговий кандидат, який намагається купити прихильність Ані через дитину.

— Послухай мене, — я беру її за маленькі плечі. — Я нікому не дозволю тебе забрати. І маму теж. Навіть якщо вона зараз на мене дуже сердиться. Зрозуміла?

Ліза киває, але в її погляді стільки сумніву, що мені стає ніяково. Як я збираюся її повертати? Я, людина, яка шість років тому виставила її за двері з вимогою ДНК? Аня зараз бачить у мені ворога, а в Ігорі — стабільність і захист.

Я виходжу в коридор і бачу, як Ігор виходить з палати Ані, поправляючи манжети. Він помічає мене, і на його обличчі з’являється переможна посмішка. 

— Стасе, не витрачай час, — кидає він, проходячи повз. — Вона попросила мене оформити її переведення в іншу клініку. Завтра вранці її тут не буде. І дівчинки теж.

Я проводжаю його поглядом, стискаючи кулаки так, що суглоби біліють. «Побачимо, Ігоре. Побачимо».

Я швидко йду на огляд, роблю все на автопілоті, а в голові крутиться тільки одне: як? Як пробити цю стіну ненависті, яку я сам збудував? Як пояснити Ані, що мені вже не потрібні ніякі тести, що я готовий бути батьком цієї дівчинки, чия б вона не була, просто тому, що вона — частина її?