10 Станіслав

Я обережно переступаю поріг своєї квартири, намагаючись не зачепити плечем одвірок. Ліза сопе в мене на руках, важка й тепла, як маленька грудочка живої провини. Квартира зустрічає мене звичною прохолодою та запахом дорогої шкіри й самотності.

Я кладу її на диван у вітальні, підклавши під голову м’яку подушку. Вона навіть не прокидається, лише міцніше пригортає свого ведмедика.

— Мяу?

З темряви коридору випливає пухнаста тінь. Мій кіт, Марс — величезний британський нахаба з мідними очима — зупиняється біля дивана і підозріло обнюхує взуття дівчинки. Потім він переводить погляд на мене, ніби питаючи: «Це ще що за навала на мою територію?».

— Тихо, Марсе, — шепочу я, скидаючи піджак. — Свої.

Я йду на кухню, щоб налити собі води, і раптом завмираю. На підставці для ножів досі висить магніт у формі лимона, який Аня купила на якомусь розпродажі. Я так і не зміг його викинути. Як і ту синю чашку з тріщиною на ручці, що стоїть у глибині шафи. Моє житло — це музей втраченого майбутнього, і зараз у цьому музеї з’явився найголовніший експонат.

Ліза ворушиться. Я чую тихий схлип і миттєво повертаюся до кімнати.

Вона сидить на дивані, розгублено озираючись довкола. Її очі, ці нестерпно сірі очі, наповнюються сльозами. — Де я? Де мама? — її голос дрижить, і вона починає шморгати носом.

Я присідаю перед нею, не знаючи, куди подіти власні руки. Я вмію зашивати судини, але не знаю, як латати дитячі серця. — Лізо, все добре. Ти в мене вдома. Мама... вона скоро буде, я ж казав. Поки що ти поживеш тут. Дивись, у мене є дехто, хто хоче з тобою познайомитися.

Я підхоплюю Марса, який крутиться під ногами, і підношу його ближче. Кіт невдоволено бурчить, але не виривається — він відчуває мій стан. — Це Марс. Він тут головний лікар з питань настрою. Хочеш погладити? Він любить, коли його чухають за вушком.

Ліза затихає. Її погляд перестрибує з мого обличчя на кота. Вона обережно простягає маленьку руку і торкається густої сірої шерсті. Марс несподівано голосно вмикає своє «тракторне» муркотіння.

— Він такий м'який... як хмаринка, — шепоче вона, і на її обличчі вперше з’являється щось схоже на слабку усмішку.

— Так, він професійна хмаринка, — я полегшено зітхаю. — Слухай, Лізо. Я зараз приготую тобі какао. У мене є такі маленькі зефірки, знаєш?

— Мама теж так робить, — каже вона, і моє серце знову пропускає удар. — Вона каже, що зефірки — це солодкі сни.

Я йду на кухню, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. Я роблю какао, дістаю ті самі зефірки й раптом розумію, що Ліза стоїть у дверях кухні. Вона дивиться на стіл, на ту саму синю чашку з тріщиною, яку я машинально виставив на стільницю.

— Це мамина чашка, — просто каже вона.

Я застигаю з чайником у руці.

— Звідки ти знаєш?

— У мами на фотографії така була. Вона на ній сміється і тримає цю чашку. Вона казала, що це чашка з «минулого життя», де було багато сонця.

Я повільно опускаюся на стілець. Вона зберігала фотографії? Вона розповідала доньці про ці дрібниці? — Твоя мама... вона багато розповідала про це життя? — мій голос звучить хрипко.

Ліза підходить ближче, тягнучи за собою Марса, який тепер не відходить від неї ні на крок.

— Вона казала, що там залишився принц, який перетворився на камінь. Бо він забув, як це — вірити в дива.

Вона дивиться на мене так прямо і чесно, що мені хочеться закрити обличчя руками. Це я той камінь. Це я той, хто забув. Я ставлю перед нею какао.

— Пий, Лізо. Принц просто... він просто дуже сильно злякався.

Я дивлюся, як вона п'є, обхопивши чашку обома руками — точнісінько як Аня. І в цю хвилину мені стає байдуже на колір її очей. Вона тут. Вона — єдине живе, що залишилося від мого «сонячного життя», і я захищатиму її до останнього подиху. Навіть якщо цей статусний мужик завтра прийде з армією адвокатів.

Ранок починається з хаосу. Я не можу залишити Лізу саму, тому вона їде зі мною. У своїй маленькій курточці, з незмінним ведмедиком під пахвою, вона крокує по стерильних коридорах лікарні поруч зі мною, намагаючись підлаштуватися під мій швидкий крок.

— Лізо, послухай, — я на мить зупиняюся перед дверима ординаторської. — Зараз ти посидиш тут. Ось папір, ось олівці. Марса тут немає, але є мої книги з картинками — правда, вони трохи нудні. Ти побудеш тут, поки я загляну до мами, добре?

Вона серйозно киває. В її очах немає капризів, лише та сама доросла зосередженість, яка мене лякає. Я залишаю її під наглядом медсестри й майже біжу до реанімаційного блоку.

Але біля дверей палати вже стоїть «перешкода».

Він виглядає так само ідеально, як і вчора: дороге пальто, випещене обличчя, аромат парфумів, що перебиває запах антисептика. Побачивши мене, він відривається від телефону. Його погляд миттєво стає колючим.

Сьогодні я спокійніший. У кишені мого халата лежить копія заяви, завірена Максом. Юридично Ліза тепер — під моїм опікунством як «батька». Цей факт дає мені броню, яку не пробити його грішми.

— Ви знову тут, — констатую я, зупиняючись за крок від нього. Я не нападаю, я просто тримаю оборону. — Хіба я не сказав, що відвідування обмежені?

— Лікарю, ваша впертість починає мене втомлювати, — він криво посміхається, прибираючи телефон. — Я вже домовився з головним лікарем. Через годину Анну переведуть у приватний блок. І так, щодо дівчинки... я знаю, що ви забрали її з притулку серед ночі. Це було самовправство, яке вам дорого коштуватиме.

Я дивлюся на нього зверху вниз, відчуваючи холодну, майже хірургічну зневагу. — Це було не самовправство, а право батька, — спокійно відповідаю я. — Дитина вдома. Зі мною. І якщо ви спробуєте наблизитися до моєї квартири, наступна розмова у вас буде не з головним лікарем, а з поліцією.

Його обличчя на мить смикається. Він явно не очікував такого ходу.

— Батька? — він видає короткий, сухий смішок. — Стасе, ви ж лікар. Подивіться в дзеркало, а потім на дитину. Ви справді хочете грати в цю гру? Анна ніколи не згадувала про вас як про батька. Ви для неї — помилка минулого, яку вона хотіла забути.