9 Флешбек

Я везу Лізу додому, але дорога розмивається перед очима. Нічне місто зникає, і я знову опиняюся в тій тісній орендованій квартирі, де шість років тому розігрався останній акт нашої драми.

Тоді я ще не був впевненим хірургом. Я був розлюченим, пораненим хлопчиськом, чиє его постраждало більше, ніж серце.

Аня стоїть біля вікна. Вона неймовірно красива в тому простому синьому сарафані, але її краса сьогодні якась гостра, болюча. Вона дивно притримує руку біля живота, а її обличчя бліде, як крейда. Але я занадто засліплений власною образою, щоб помітити її стан. Я бачу лише ту сцену в кафе, яка крутиться в моїй голові нескінченним повтором.

— Ти знову була з ним? — мій голос тремтить від ледь стримуваної люті. — Я бачив його машину біля твого університету, Аню. Скільки він тобі платить за твою «увагу»?

Вона не кричить. Вона дивиться на мене своїми великими зеленими очима, і в них стільки тиші, що мені стає страшно. Вона стримана, вона тримає спину рівно, але я бачу, як здригаються її плечі.

— Ти справді так мало про мене знаєш, Стасе? — тихо питає вона. — Після всього, що було... ти віриш у цей бруд?

— Я вірю своїм очам! — гаркаю я, підходячи ближче. — І якщо ти зараз збираєшся сказати мені те, що я думаю... якщо ти раптом захочеш маніпулювати мною через якусь «можливу» вагітність, щоб я залишився — навіть не думай.

Аня здригається, ніби я вдарив її в обличчя. Вона розтуляє губи, хоче щось сказати, але я не даю їй шансу. Мене несе. Я хочу зробити їй так само боляче, як зараз мені.

— Жодної копійки не дам, — кидаю я їй прямо в обличчя, — поки не побачу результати тесту ДНК. Я не збираюся бути дурнем, який виховує чужих виродків від професорів у піджаках. Чуєш мене? Жодних прав на мене, поки папірець не підтвердить, що я батько!

Тиша, що настає після моїх слів, стає нестерпною. Аня дивиться на мене так, ніби бачить перед собою чудовисько. Вона не плаче — вона занадто горда для цього. Але я бачу, як усередині неї щось остаточно вмирає. Її погляд згасає, перетворюючись на попіл.

Вона повільно киває. Один раз. Другий.

— Я зрозуміла тебе, Станіславе, — її голос звучить дивно спокійно, але в цій спокійності — холод могили. — Ти отримаєш своє розлучення. І не хвилюйся... тобі ніколи не доведеться робити ніяких тестів. Ніколи.

Вона розвертається і виходить із кімнати. Я чекаю, що вона повернеться, що вона почне бити посуд чи виправдовуватися. Але вона просто йде. Назавжди.

...Я здригаюся від різкого звуку сигналу іншої машини й повертаюся в реальність. Мої руки на кермі настільки напружені, що пальці судомить.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду. Ліза спить, обійнявши ведмедика. Шість років тому я зажадав від її матері доказів, я принизив її підозрою в найсвятішому. І Аня, зі своєю вогняною гордістю, просто виконала моє бажання: вона зникла, не давши мені жодного шансу стати батьком.

Вона вчинила так, як я просив — не обтяжила мене «чужою» дитиною. І тепер я везу цю дитину додому, не знаючи, як дивитися їй в очі, які, як мені здається, щосекунди звинувачують мене в тій давній зраді.