8 Стас

Я влітаю в притулок, коли нічне місто вже починає сіріти перед світанком. Марина зустрічає мене в тому ж коридорі. Вона виглядає виснаженою, але в її очах горить якийсь дивний, майже фанатичний вогонь.

— Де папери? — кидаю я, важко дихаючи. — Я підписав заяву про визнання батьківства. Тепер я маю право її забрати.

Марина не поспішає. Вона підходить ближче і кладе руки мені на плечі, змушуючи зупинитися. — Стасе, припини бігати від самого себе. Ти хоч на хвилину замислився над цифрами? Лізі п’ять років і кілька місяців. Аня пішла від тебе рівно шість років тому. Вона вже була вагітна, Стасе! Ця дитина — твоя. Вона схожа на тебе, на твою впертість, на твій погляд, коли ти злишся...

— У неї сірі очі, Марино! — я скидаю її руки, майже викрикуючи це в порожній коридор. — Не карі, як у мене, і не зелені, як у Ані. Сірі! Як у того виродка, що зараз у моїй лікарні качає права! Аня не могла мені не сказати. Вона б кричала про це на кожному кроці, якби це була моя кров!

— Ти справді так думаєш? — Марина гірко посміхається. — Після того, що ти їй влаштував наостанок? Стасе, згадай, як ви розлучалися.

Мене обдає холодним потом. Спогад, який я роками намагався стерти, пробивається крізь захисні бар’єри. Наша остання зустріч перед підписанням паперів про розлучення. Я тоді прийшов до неї, хотів помиритися, але ревнощі знову засліпили мене. Я бачив, як вона бліда, як її нудить, але замість того, щоб спитати, що з нею, я вибухнув.

«Якщо ти раптом захочеш маніпулювати мною через "можливу" вагітність — навіть не думай, — сказав я тоді, дивлячись їй в очі з холодною люттю. — Жодної копійки не дам, поки не побачу результати тесту ДНК. Я не збираюся виховувати чужих виродків».

Тоді я навіть не знав, що вона вагітна. Я просто «ляпнув» це згаряче, хотів боляче вколоти її, принизити її чесність. Аня тоді нічого не відповіла. Вона просто зблідла ще дужче, розвернулася і пішла. Назавжди.

— Зроби тест, Стасе, — тихо каже Марина. — Прямо зараз. Це вирішить усі питання.

— Ні! — я відскакую від неї, як від прокаженої. — Ніяких тестів! Аня ніколи не дозволить цього. Я сам закрив цю тему шість років тому. Якщо я зараз почну вимагати ДНК, це буде остаточний кінець. Вона мені цього не пробачить. Ніколи.

— Тоді навіщо ти її забираєш? — сестра дивиться на мене з нерозумінням. — Якщо ти впевнений, що вона чужа?

— Бо там, у лікарні, з’явився "чоловік". Статусний павич, який хоче купити Аню і забрати Лізу. І якщо дитина залишиться тут, він її отримає через свої зв’язки. Я не дам йому цього зробити. Навіть якщо Ліза — його донька, я не віддам її йому. Не зараз.

Я відштовхую двері ігрової кімнати. Ліза спить на ліжку, згорнувшись калачиком, все ще стискаючи того самого ведмедика. Вона здається такою беззахисною, що мені на мить стає важко дихати.

Моя дитина чи чужа? Плід мого найбільшого кохання чи доказ моєї найбільшої ганьби?

Я підходжу і обережно піднімаю її на руки разом із ковдрою. Вона щось нерозбірливо шепоче уві сні — можливо, кличе маму чи того самого «космонавта». Я притискаю її до себе, відчуваючи її тепло, і в голові пульсує лише одна думка: «Що ж я накоїв шість років тому?».

Я виходжу з притулку, несучи на руках дівчинку, яка може бути моєю донькою, але яку я сам колись зрікся, ще навіть не знаючи про її існування. А попереду — лікарня, де Аня бореться за життя, і де на мене чекає людина, яка називає себе її чоловіком.