5 Станіслав

Я влітаю в притулок, коли нічне місто вже починає сіріти перед світанком. Марина зустрічає мене в тому ж коридорі. Вона виглядає виснаженою, але в її очах горить якийсь дивний, майже фанатичний вогонь.

— Де папери? — кидаю я, важко дихаючи. — Я підписав заяву про визнання батьківства. Тепер я маю право її забрати.

Марина не поспішає. Вона підходить ближче і кладе руки мені на плечі, змушуючи зупинитися. — Стасе, припини бігати від самого себе. Ти хоч на хвилину замислився над цифрами? Лізі п’ять років і кілька місяців. Аня пішла від тебе рівно шість років тому. Вона вже була вагітна, Стасе! Ця дитина — твоя. Вона схожа на тебе, на твою впертість, на твій погляд, коли ти злишся...

— У неї сірі очі, Марино! — я скидаю її руки, майже викрикуючи це в порожній коридор. — Не карі, як у мене, і не зелені, як у Ані. Сірі! Як у того виродка, що зараз у моїй лікарні качає права! Аня не могла мені не сказати. Вона б кричала про це на кожному кроці, якби це була моя кров!

— Ти справді так думаєш? — Марина гірко посміхається. — Після того, що ти їй влаштував наостанок? Стасе, згадай, як ви розлучалися.

Мене обдає холодним потом. Спогад, який я роками намагався стерти, пробивається крізь захисні бар’єри. Наша остання зустріч перед підписанням паперів про розлучення. Я тоді прийшов до неї, хотів помиритися, але ревнощі знову засліпили мене. Я бачив, як вона бліда, як її нудить, але замість того, щоб спитати, що з нею, я вибухнув.

«Якщо ти раптом захочеш маніпулювати мною через "можливу" вагітність — навіть не думай, — сказав я тоді, дивлячись їй в очі з холодною люттю. — Жодної копійки не дам, поки не побачу результати тесту ДНК. Я не збираюся виховувати чужих виродків».

Тоді я навіть не знав, що вона вагітна. Я просто «ляпнув» це згаряче, хотів боляче вколоти її, принизити її чесність. Аня тоді нічого не відповіла. Вона просто зблідла ще дужче, розвернулася і пішла. Назавжди.

— Зроби тест, Стасе, — тихо каже Марина. — Прямо зараз. Це вирішить усі питання.

— Ні! — я відскакую від неї, як від прокаженої. — Ніяких тестів! Аня ніколи не дозволить цього. Я сам закрив цю тему шість років тому. Якщо я зараз почну вимагати ДНК, це буде остаточний кінець. Вона мені цього не пробачить. Ніколи.

— Тоді навіщо ти її забираєш? — сестра дивиться на мене з нерозумінням. — Якщо ти впевнений, що вона чужа?

— Бо там, у лікарні, з’явився "чоловік". Статусний павич, який хоче купити Аню і забрати Лізу. І якщо дитина залишиться тут, він її отримає через свої зв’язки. Я не дам йому цього зробити. Навіть якщо Ліза — його донька, я не віддам її йому. Не зараз.

Я відштовхую двері ігрової кімнати. Ліза спить на ліжку, згорнувшись калачиком, все ще стискаючи того самого ведмедика. Вона здається такою беззахисною, що мені на мить стає важко дихати.

Моя дитина чи чужа? Плід мого найбільшого кохання чи доказ моєї найбільшої ганьби?

Я підходжу і обережно піднімаю її на руки разом із ковдрою. Вона щось нерозбірливо шепоче уві сні — можливо, кличе маму чи того самого «космонавта». Я притискаю її до себе, відчуваючи її тепло, і в голові пульсує лише одна думка: «Що ж я накоїв шість років тому?».

Я виходжу з притулку, несучи на руках дівчинку, яка може бути моєю донькою, але яку я сам колись зрікся, ще навіть не знаючи про її існування. А попереду — лікарня, де Аня бореться за життя, і де на мене чекає людина, яка називає себе її чоловіком.

Я везу Лізу додому, але дорога розмивається перед очима. Нічне місто зникає, і я знову опиняюся в тій тісній орендованій квартирі, де шість років тому розігрався останній акт нашої драми.

Тоді я ще не був впевненим хірургом. Я був розлюченим, пораненим хлопчиськом, чиє его постраждало більше, ніж серце.

Аня стоїть біля вікна. Вона неймовірно красива в тому простому синьому сарафані, але її краса сьогодні якась гостра, болюча. Вона дивно притримує руку біля живота, а її обличчя бліде, як крейда. Але я занадто засліплений власною образою, щоб помітити її стан. Я бачу лише ту сцену в кафе, яка крутиться в моїй голові нескінченним повтором.

— Ти знову була з ним? — мій голос тремтить від ледь стримуваної люті. — Я бачив його машину біля твого університету, Аню. Скільки він тобі платить за твою «увагу»?

Вона не кричить. Вона дивиться на мене своїми великими зеленими очима, і в них стільки тиші, що мені стає страшно. Вона стримана, вона тримає спину рівно, але я бачу, як здригаються її плечі.

— Ти справді так мало про мене знаєш, Стасе? — тихо питає вона. — Після всього, що було... ти віриш у цей бруд?

— Я вірю своїм очам! — гаркаю я, підходячи ближче. — І якщо ти зараз збираєшся сказати мені те, що я думаю... якщо ти раптом захочеш маніпулювати мною через якусь «можливу» вагітність, щоб я залишився — навіть не думай.

Аня здригається, ніби я вдарив її в обличчя. Вона розтуляє губи, хоче щось сказати, але я не даю їй шансу. Мене несе. Я хочу зробити їй так само боляче, як зараз мені.

— Жодної копійки не дам, — кидаю я їй прямо в обличчя, — поки не побачу результати тесту ДНК. Я не збираюся бути дурнем, який виховує чужих виродків від професорів у піджаках. Чуєш мене? Жодних прав на мене, поки папірець не підтвердить, що я батько!

Тиша, що настає після моїх слів, стає нестерпною. Аня дивиться на мене так, ніби бачить    всередині неї щось остаточно вмирає. Її погляд згасає, перетворюючись на попіл.

Вона повільно киває. Один раз. Другий. — Я зрозуміла тебе, Станіславе, — її голос звучить дивно спокійно, але в цій спокійності — холод могили. — Ти отримаєш своє розлучення. І не хвилюйся... тобі ніколи не доведеться робити ніяких тестів. Ніколи.

Вона розвертається і виходить із кімнати. Я чекаю, що вона повернеться, що вона почне бити посуд чи виправдовуватися. Але вона просто йде. Назавжди.

...Я здригаюся від різкого звуку сигналу іншої машини й повертаюся в реальність. Мої руки на кермі настільки напружені, що пальці судомить.