7 Стас

Я вже збираюся йти до Макса, щоб поставити цей проклятий підпис, коли тишу коридору розрізає гучний, владний голос.

— Ви не маєте права мене не пускати! Я її чоловік! Ви хоч знаєте, з ким розмовляєте?

Я різко обертаюся. Біля стійки реєстрації розпаляється скандал. Чоловік років сорока, у дорогому вовняному пальті, що накинуте на плечі поверх ідеально відпрасованої сорочки, буквально нависає над блідою медсестрою. Він виглядає як втілення статусу та нахабства: важкий золотий годинник, впевнена постава, обличчя людини, яка звикла купувати лояльність.

У мене в животі холоне. Це він. Можливо, той самий професор, що подорослішав, або хтось іще дорожчий. Той самий, від кого у Лізи сірі очі.

— Що тут відбувається? — я підходжу ближче, вмикаючи режим «завідувача відділення». Голос звучить як крига.

Чоловік розвертається до мене. Його погляд зверхньо проходить по моєму білому халату. — Ви лікар? Чудово. Я — чоловік Анни Вовк. Я хочу негайно побачити свою дружину. І переведіть її у віп-палату. Гроші не проблема, я вже розпорядився про переказ на рахунок вашої благодійної установи. Я буду тут усе вирішувати.

Я відчуваю, як усередині закипає холодна лють. — Чоловік? — перепитую я, ледь стримуючи жовч. — Дивно. У пацієнтки в карті стоїть відмітка про незаміжній статус. Прізвище — дівоче. Обручки на пальці теж немає. Лише татуювання, яке ви, мабуть, навіть не помічали.

Його очі на мить звужуються, але він швидко опановує себе. — Ми живемо в цивільному шлюбі. Це юридичні тонкощі, які вас не стосуються, лікарю... як вас там? Станіславе? Так от, Стасе, я не звик повторювати двічі. Де її палата?

Я роблю крок вперед, порушуючи його особистий простір. Я вищий за нього, і зараз моя лють дає мені відчутну перевагу. — Пацієнтка в реанімації. Вхід стороннім суворо заборонено. Навіть із вашими «віп-чеками». Стан нестабільний, будь-який подразник може стати фатальним.

— Ви мені погрожуєте? — він криво посміхається. — Я знайду на вас управу. І дитину я заберу сьогодні ж. Я знаю, що Ліза в соцслужбах.

Ці слова діють як розряд дефібрилятора. Значить, він знає про Лізу. І він збирається її забрати. Якщо він доведе своє право на дитину, я ніколи її більше не побачу. А Аня... Аня залишиться під владою цієї людини, яка навіть не знає, що вона не «його дружина».

Я бачу, як Макс збоку робить мені знак «спокійно». Але я не можу бути спокійним.

— Дитина під наглядом держави, — відрізаю я. — Поки ви не надасте документи про батьківство, ви для неї такий самий «ніхто», як і для пацієнтки в реанімації.

— Подивимось, — кидає він, дістаючи телефон. — Гроші відчиняють будь-які двері, лікарю. Навіть двері вашого кабінету.

Він відходить до вікна, починаючи комусь дзвонити, а я відчуваю, як стіни лікарні починають на мене тиснути. Він бреше. Я відчуваю це кожною клітиною. Якби він був її законним чоловіком, Аня б за ці шість років хоча б змінила документи. Але він має ресурси.

Я розвертаюся до Макса, який вже стоїть поруч. — Він її не отримає, — шепочу я, і мій голос тремтить від напруги. — Максе, давай папери. Швидко. Поки цей «папік» не підняв свої зв’язки.

— Стасе, ти впевнений? Якщо він справді батько і подасть до суду... — Мені плювати. Я впишу себе в графу «батько». Зараз. А там побачимо, чия зірка впаде першою.

Я хапаю ручку зі стійки реєстрації. Руки вже не тремтять. Вони холодні й тверді. Я підписую собі вирок, але в цей момент я думаю лише про одне: я не віддам Аню і її доньку людині, яка вважає, що життя можна купити за віп-палату.