4 Станіслав

Година тягнеться як ціла вічність. Я не можу сидіти в кабінеті, тому міряю кроками коридор перед реанімацією. Кожен піск моніторів за дверима відгукується в моїх скронях. Нарешті медсестра киває мені: «Тільки на пару хвилин, Станіславе Ігоровичу».

Я заходжу. Повітря тут прохолодне й стерильне. Аня лежить на високому ліжку, оточена трубками та дротами. Її обличчя бліде, майже прозоре, а голова забинтована. Вона здається такою маленькою і тендітною під білим простирадлом, що в мене перехоплює подих.

Уся моя лють, усі ревнощі та образи останніх годин розчиняються в одну мить. Залишається тільки це... те саме почуття, від якого я тікав шість років. Я все ще кохаю її. До болю. До втрати пульсу.

Я повільно підходжу ближче й опускаюся на стілець біля ліжка. Моя рука сама тягнеться до неї. Я обережно торкаюся пасма її золотавого волосся, що вибилося з-під бинтів. Воно таке ж м’яке, як і тоді, коли ми засинали в нашій крихітній квартирі на старій канапі.

Перед очима спалахує спогад: ми лежимо вранці, сонячні промені танцюють на її обличчі, а вона сміється, лоскочучи мене цим самим волоссям. Ми були студентами, у нас нічого не було, крім одне одного, і ми вірили, що так буде завжди.

Я перехоплюю поглядом її ліву руку. Вона лежить поверх ковдри, нерухома й бліда. На зап’ясті, саме там, де пульсує жилка, видніється знайомий контур.

Маленьке, ледь помітне сердечко.

Я відчуваю, як у грудях щось обривається. Ми зробили ці татуювання разом на першу річницю. Я тоді сміявся, що це несерйозно для майбутнього хірурга, але вона наполягла. «Щоб навіть коли ми будемо старими й буркотливими, наші серця завжди були поруч», — казала вона.

Я підтягую рукав свого халата і дивлюся на власне зап'ястя. Таке саме сердечко. Я ніколи не думав його зводити. Це було єдине, що я залишив собі на згадку про неї, приховане під ремінцем годинника.

Я обережно беру її руку у свою. Шкіра холодна. Я проводжу пальцем по татуюванню, перевіряючи кожну лінію. Вона не звела його. Вона носила цей символ шість років. Якби вона хотіла викреслити мене повністю, вона б позбулася цього малюнка першим ділом. Чи це щось означає? Чи вона теж пам'ятала?

— Аню... — пошепки кличу я, стискаючи її долоню. — Навіщо ти це зробила? Чому просто не сказала мені?

Вона не відповідає. Тільки монотонний писк монітора підтверджує, що вона все ще тут.

Я сиджу так, тримаючи її за руку, і відчуваю, як моє рішення щодо Лізи починає кристалізуватися. Я не можу дозволити системі забрати дитину жінки, яка шість років носила моє серце на своєму зап'ясті. Навіть якщо очі у дівчинки сірі. Навіть якщо вона «від космонавта».

Я виходжу з реанімації з абсолютно іншим виразом обличчя. Макс чекає в коридорі, прихилившись до стіни. Він підіймає на мене погляд, чекаючи на вердикт.

— Де папери, Максе? — питаю я, голос звучить твердо й сухо. 

— Які папери? — він випрямляється. 

— Ті, де я маю вписати себе як батька. Неси їх сюди. Я забираю Лізу додому.

Макс полегшено зітхає, але я відчуваю, що це лише початок справжньої бурі.

Я вже збираюся йти до Макса, щоб поставити цей проклятий підпис, коли тишу коридору розрізає гучний, владний голос.

— Ви не маєте права мене не пускати! Я її чоловік! Ви хоч знаєте, з ким розмовляєте?

Я різко обертаюся. Біля стійки реєстрації розпаляється скандал. Чоловік років сорока, у дорогому вовняному пальті, що накинуте на плечі поверх ідеально відпрасованої сорочки, буквально нависає над блідою медсестрою. Він виглядає як втілення статусу та нахабства: важкий золотий годинник, впевнена постава, обличчя людини, яка звикла купувати лояльність.

У мене в животі холоне. Це він. Можливо, той самий професор, що подорослішав, або хтось іще дорожчий. Той самий, від кого у Лізи сірі очі.

— Що тут відбувається? — я підходжу ближче, вмикаючи режим «завідувача відділення». Голос звучить як крига.

Чоловік розвертається до мене. Його погляд зверхньо проходить по моєму білому халату. — Ви лікар? Чудово. Я — чоловік Анни Вовк. Я хочу негайно побачити свою дружину. І переведіть її у віп-палату. Гроші не проблема, я вже розпорядився про переказ на рахунок вашої благодійної установи. Я буду тут усе вирішувати.

Я відчуваю, як усередині закипає холодна лють. — Чоловік? — перепитую я, ледь стримуючи жовч. — Дивно. У пацієнтки в карті стоїть відмітка про незаміжній статус. Прізвище — дівоче. Обручки на пальці теж немає. Лише татуювання, яке ви, мабуть, навіть не помічали.

Його очі на мить звужуються, але він швидко опановує себе. — Ми живемо в цивільному шлюбі. Це юридичні тонкощі, які вас не стосуються, лікарю... як вас там? Станіславе? Так от, Стасе, я не звик повторювати двічі. Де її палата?

Я роблю крок вперед, порушуючи його особистий простір. Я вищий за нього, і зараз моя лють дає мені відчутну перевагу. — Пацієнтка в реанімації. Вхід стороннім суворо заборонено. Навіть із вашими «віп-чеками». Стан нестабільний, будь-який подразник може стати фатальним.

— Ви мені погрожуєте? — він криво посміхається. — Я знайду на вас управу. І дитину я заберу сьогодні ж. Я знаю, що Ліза в соцслужбах.

Ці слова діють як розряд дефібрилятора. Значить, він знає про Лізу. І він збирається її забрати. Якщо він доведе своє право на дитину, я ніколи її більше не побачу. А Аня... Аня залишиться під владою цієї людини, яка навіть не знає, що вона не «його дружина».

Я бачу, як Макс збоку робить мені знак «спокійно». Але я не можу бути спокійним.

— Дитина під наглядом держави, — відрізаю я. — Поки ви не надасте документи про батьківство, ви для неї такий самий «ніхто», як і для пацієнтки в реанімації.

— Подивимось, — кидає він, дістаючи телефон. — Гроші відчиняють будь-які двері, лікарю. Навіть двері вашого кабінету.

Він відходить до вікна, починаючи комусь дзвонити, а я відчуваю, як стіни лікарні починають на мене тиснути. Він бреше. Я відчуваю це кожною клітиною. Якби він був її законним чоловіком, Аня б за ці шість років хоча б змінила документи. Але він має ресурси.