6

Година тягнеться як ціла вічність. Я не можу сидіти в кабінеті, тому міряю кроками коридор перед реанімацією. Кожен піск моніторів за дверима відгукується в моїх скронях. Нарешті медсестра киває мені: «Тільки на пару хвилин, Станіславе Ігоровичу».

Я заходжу. Повітря тут прохолодне й стерильне. Аня лежить на високому ліжку, оточена трубками та дротами. Її обличчя бліде, майже прозоре, а голова забинтована. Вона здається такою маленькою і тендітною під білим простирадлом, що в мене перехоплює подих.

Уся моя лють, усі ревнощі та образи останніх годин розчиняються в одну мить. Залишається тільки це... те саме почуття, від якого я тікав шість років. Я все ще кохаю її. До болю. До втрати пульсу.

Я повільно підходжу ближче й опускаюся на стілець біля ліжка. Моя рука сама тягнеться до неї. Я обережно торкаюся пасма її золотавого волосся, що вибилося з-під бинтів. Воно таке ж м’яке, як і тоді, коли ми засинали в нашій крихітній квартирі на старій канапі.

Перед очима спалахує спогад: ми лежимо вранці, сонячні промені танцюють на її обличчі, а вона сміється, лоскочучи мене цим самим волоссям. Ми були студентами, у нас нічого не було, крім одне одного, і ми вірили, що так буде завжди.

Я перехоплюю поглядом її ліву руку. Вона лежить поверх ковдри, нерухома й бліда. На зап’ясті, саме там, де пульсує жилка, видніється знайомий контур.

Маленьке, ледь помітне сердечко.

Я відчуваю, як у грудях щось обривається. Ми зробили ці татуювання разом на першу річницю. Я тоді сміявся, що це несерйозно для майбутнього хірурга, але вона наполягла. «Щоб навіть коли ми будемо старими й буркотливими, наші серця завжди були поруч», — казала вона.

Я підтягую рукав свого халата і дивлюся на власне зап'ястя. Таке саме сердечко. Я ніколи не думав його зводити. Це було єдине, що я залишив собі на згадку про неї, приховане під ремінцем годинника.

Я обережно беру її руку у свою. Шкіра холодна. Я проводжу пальцем по татуюванню, перевіряючи кожну лінію. Вона не звела його. Вона носила цей символ шість років. Якби вона хотіла викреслити мене повністю, вона б позбулася цього малюнка першим ділом. Чи це щось означає? Чи вона теж пам'ятала?

— Аню... — пошепки кличу я, стискаючи її долоню. — Навіщо ти це зробила? Чому просто не сказала мені?

Вона не відповідає. Тільки монотонний писк монітора підтверджує, що вона все ще тут.

Я сиджу так, тримаючи її за руку, і відчуваю, як моє рішення щодо Лізи починає кристалізуватися. Я не можу дозволити системі забрати дитину жінки, яка шість років носила моє серце на своєму зап'ясті. Навіть якщо очі у дівчинки сірі. Навіть якщо вона «від космонавта».

Я виходжу з реанімації з абсолютно іншим виразом обличчя. Макс чекає в коридорі, прихилившись до стіни. Він підіймає на мене погляд, чекаючи на вердикт.

— Де папери, Максе? — питаю я, голос звучить твердо й сухо. 

— Які папери? — він випрямляється. 

— Ті, де я маю вписати себе як батька. Неси їх сюди. Я забираю Лізу додому.

Макс полегшено зітхає, але я відчуваю, що це лише початок справжньої бурі.