5 Станіслав

Я влітаю в приймальне відділення, коли каталку вже везуть у бік ліфтів. Моє дихання збите, халат накинутий абияк, а руки тремтять так, що я ховаю їх у кишені.

— Станіславе Ігоровичу, куди ви? Вам туди не можна! — дорогу мені перегороджує Андрій, черговий анестезіолог. — Це вона, Андрію... Це вона! Пусти! — я намагаюся обійти його, але він хапає мене за плечі з силою, якої я від нього не очікував. — Колего, прийдіть до тями! — він майже кричить мені в обличчя. — Подивіться на свої руки! Ви в такому стані тільки нашкодите. У неї закрита черепно-мозкова, підозра на набряк, стан нестабільний. Зараз там працює нейрохірург. Ви — зацікавлена особа, ви не маєте права заходити в операційну!

Я вдаряю кулаком у стіну біля ліфта. Звук удару відлунює в стерильному коридорі. — Це моя дружина... була... — хриплю я, сповзаючи спиною по холодній кахлі. — Тим більше, — відрізає Андрій. — Йдіть у кабінет. Вмийтеся. Я дам знати, як тільки її стабілізують.

Я не пам’ятаю, як опиняюся у власному кабінеті. Світло ламп ріже очі, а тиша тисне на вуха. Я міряю кімнату кроками, як загнаний звір, перекидаючи стілець. Лють змішується з безсиллям. Шість років я готувався до зустрічі з нею, але не до такої. Не в моєму відділенні, не на порозі смерті.

Стук у двері змушує мене здригнутися. Заходить Макс. Він виглядає втомленим, форма в пилу, погляд важкий.

— Стасе, — він сідає на край мого столу. — Поки що допитати її не вдасться, лікарі кажуть, вона в глибокій «відключці». Але в нас є інша проблема. Дитина.

Я зупиняюся і дивлюся на нього. — Ліза в Марини. Вона в безпеці. — До ранку, Стасе. Тільки до ранку. Служба опіки вже на вухах. Дитина «невідомої» пацієнтки, батька за документами немає — стоїть прочерк. Мати в реанімації. За законом її мають відправити в дитячий розподільник, поки не знайдуться родичі.

— Які родичі?! У Ані тільки мати в іншому місті, і та ледве ходить! — я відчуваю, як нова хвиля паніки накриває мене. — Саме так, — Макс робить паузу і пильно дивиться мені в очі. — Слухай, друже... Ти ж знаєш, як працює система. Щоб дитину не забрали в притулок, її має забрати батько.

Я заціпенію. — Ти на що натякаєш? — Я не натякаю, я кажу прямо. Стасе, ти — єдиний варіант. Скажи, що ти батько. Заяви про свої права. Це найпростіший і найшвидший спосіб забрати дівчинку прямо зараз.

— Максе, ти ідіот? У неї сірі очі! — я майже кричу. — Вона — дитина того «космонавта», професора чи біс знає кого ще! Як я можу сказати, що я батько, якщо я сам у це не вірю?

— А тобі не треба вірити, — спокійно відповідає Макс. — Тобі треба підписати папери. Поки Аня в комі, ніхто не буде робити ДНК-тести. Забери малу. Врятуй її від притулку. А потім, коли Аня прийде до тями, будете розбиратися, чий це космос.

Я обхоплюю голову руками. Це божевілля. Взяти на себе відповідальність за дитину жінки, яка мене зрадила? Виховувати доньку свого суперника?

У двері знову стукають. Медсестра просовує голову: — Станіславе Ігоровичу, пацієнтку перевели в палату інтенсивної терапії. Стан стабільно важкий. Нейрохірург дозволив вам зайти на кілька хвилин... десь через годину, коли закінчать маніпуляції.

Година. У мене є одна година, щоб вирішити долю дитини і підготуватися до зустрічі з жінкою, яка зруйнувала моє життя двічі: перший раз — коли пішла, і другий — коли повернулася отак.

Дуже потребую вашої реакції! Що скажете про цю історію? Подобається вона вам?