4 Станіслав

Я вже виїжджаю на головну магістраль, намагаючись зосередитися на дорозі, коли телефон вибухає гучним рингтоном. Макс.

Я різко гальмую біля узбіччя, ледь не врізавшись у бордюр. — Кажи, що знайшов, — кидаю я в трубку, навіть не вітаючись.

— Стасе, — голос Макса звучить глухо, з характерним тріском рації на фоні. — Ми підняли камери біля садочка. За годину до того, як зачинилися двері, твоя Аня сіла в машину. Чорний позашляховик, номери заляпані брудом, але марку ми встановили.

Я стискаю кермо так, що шкіра на долонях починає пекти. — Вона сіла туди сама? Чи її змусили?

— Схоже, що сама, — Макс робить коротку паузу, і від цієї тиші мені стає не по собі. — Але є проблема. Цю машину знайшли десять хвилин тому за містом, на старій трасі. ДТП. Вона злетіла в кювет і кілька разів перекинулася.

У мене всередині все обривається. Темрява перед очима стає густішою за ніч навколо. — Вона там була? Вона жива?! — мій голос зривається на крик, який лунає в порожній машині як постріл.

— У тому-то й справа, Стасе... Машина порожня. В салоні — сліди крові, спрацювали подушки безпеки, але водія і пасажирів немає. Нікого. Хтось або втік, або їх забрали з місця аварії ще до приїзду патруля.

Я відчуваю, як мене починає нудити від тривоги. Цей коктейль із ревнощів до «космонавта», образи за минуле та крижаного страху за неї зараз просто спалює мене живцем. Кров. Порожня машина. Сірі очі Лізи, які так чекають на маму.

— Стасе, ти чуєш? Ми зараз прочісуємо посадку біля траси, але шансів мало, там темно, хоч око виколи.

Я не відповідаю. Я кидаю телефон на пасажирське сидіння і вдаряю кулаками по керму. Раз, другий, третій. Біль у суглобах трохи протвережує, але не вгамовує пожежу в грудях.

«Яка ж ти ідіотка, Аню... У що ти вляпалася?»

Я дивлюся на свої руки — руки хірурга, які сьогодні врятували двох людей, але зараз не можуть зробити нічого для тієї єдиної, яка досі володіє кожним моїм подихом.

І тут я згаду це “—Станіславе Ігоровичу, вибачте, що турбую в позаробочий час. У нас «швидка» везуть жінку. Невідома. Знайшли на трасі, без свідомості. Схоже на сильне отруєння або шок, документів немає…”

Слова чергового  лікаря вдаряють у скроні, накладаючись на те, що щойно сказав Макс. «Машина на трасі... ДТП... невідома». Пазл складається миттєво, з гучним тріском руйнуючи залишки мого самовладання.

Я вириваю машину з узбіччя в потік, не дивлячись у дзеркала. 

Я не відповідаю Максу. Я просто кидаю слухавку на сидіння. 

Я тисну на газ так, ніби від швидкості мого авто залежить, чи робитиме її серце наступний удар. Усе, що я вибудовував ці шість років — мою холодну професійність, мою горду відстороненість, мою ненависть до її зради — змиває однією потужною хвилею первісного жаху.

Зараз я не провідний хірург міста. Я не лікар, який звик бачити смерть щодня. Я — чоловік, який відчуває, як у нього з м’ясом виривають душу.

Я влітаю на парковку лікарні, навіть не глушачи двигун. Біжу до приймального відділення, розштовхуючи санітарів. В голові пульсує лише одне ім'я, яке я боявся вимовляти вголос: «Аня. Тільки не вмирай. Тільки не зараз».

Я бачу, як до входу під’їжджає реанімобіль із увімкненими маячками. Синє світло б’є по очах, розрізаючи ніч. Колеса каталки гуркочуть по асфальту, і я кидаюся напереріз медикам, забувши про всі правила етики та статуту.

Зараз мені плювати на кар'єру. Плювати на те, чия це дитина сидить у притулку. Я просто хочу, щоб вона дихала. Навіть якщо вона ніколи не належатиме мені, світ не може стати порожнім без неї.

— Дорогу! — кричить фельдшер, але я вже поруч.

Я хапаюся за край каталки, зазираючи в обличчя жінки під кисневою маскою, і моє серце просто припиняє битися.