3 Стаіслав

Я штовхаю важкі двері ігрової кімнати. Марина залишається в коридорі, даючи мені можливість побути з нею сам на сам. У кімнаті напівтемрява, пахне дешевим пластиком і чимось стерильним. На вузькому ліжку, підібгавши ноги, сидить дівчинка. Вона здається зовсім крихітною в цьому порожньому просторі.

Я завмираю біля порога. Повітря в легенях стає густим, як клей.

Дівчинка повільно підіймає голову, і на секунду мені здається, що час пішов назад. Той самий розліт брів, те саме золотаве волосся, що неслухняними пасмати падає на обличчя. Це маленька копія Анни. Моєї Анни.

Але щойно вона фокусує погляд на мені, я отримую удар під дих.

У неї світлі, майже прозорі сірі очі. У мене — темні, карі, майже чорні. В Анни — зелені, як весняна трава. Я пам’ятаю, як ми жартували, що наші діти будуть або чорноокими «піратами», або зеленоокими «лісовиками».

Ці сірі очі дивляться на мене холодно, з настороженістю дорослої людини. Такі самі були у того типа в кафе. Того, з дорогим годинником. Того, хто міг дати їй усе, чого не міг дати я — злиденний студент-медик.

Жовч підкочує до горла. Значить, усе правда. Вона пішла до нього. Вона народила дитину від чоловіка, до якого я її ревнував, поки я задихався від самотності.

— Ви хто? — її голос тонкий, але в ньому немає дитячих інтонацій. Тільки втома. — Я... — я затинаюся, намагаючись повернути собі маску лікаря. — Мене звати Станіслав. Я знайомий твоєї мами.

Дівчинка міцніше стискає обшарпаного плюшевого ведмедика. — Всі кажуть, що вони знайомі. Але мама не прийшла. Вона ніколи мене не лишала так довго. Ви привезли її?

Я дивлюся на її маленькі пальці, що вчепилися в іграшку, і відчуваю, як усередині мене борються два звіри. Один хоче розвернутися і піти, щоб ніколи більше не бачити цих «чужих» очей. Інший — просто по-людськи згорає від жалю до дитини, яка залишилася зовсім одна.

— Мама зараз... вона трохи затримується, Лізо, — я змушую себе підійти ближче й сісти на низький дитячий стілець. Тепер я на рівні її очей. — Поки що ти побудеш зі мною і моєю сестрою Мариною. Ти ж пам'ятаєш Марину? Вона добра.

Дівчинка дивиться на мене з-під лоба. Її маленьке личко здається занадто серйозним для п’яти років.

— А тато? — раптом питає вона. — Ви знаєте мого тата?

У мене в грудях усе закипає. Образа, яку я роками закопував у собі, підіймається гіркою хвилею. Я дивлюся в ці сірі очі й майже бачу того чоловіка з кафе.

— Ні, Лізо. Я не знаю твого тата. А де він? Чому він не з тобою?

Я знаю, що це нечесно — допитувати дитину. Але я не можу стриматися. Мені потрібно почути це. Потрібно підтвердження, що там, у її минулому, був хтось інший.

Ліза на мить замислюється, крутячи в руках вухо свого ведмедика. — Мама казала, що тато — космонавт. Він на дуже далекій станції. Там немає телефону і не літають літаки. Але він пришле мені зірку, коли повернеться.

Космонавт. Звісно.

Я ледь не сміюся вголос — сухо й гірко. Стара як світ казка для дітей, чиї батьки не захотіли мати з ними нічого спільного. Аня завжди була вигадливою. Вона не змогла сказати доньці, що її батько — просто випадковий епізод чи багатий коханець, який викреслив їх зі свого «дорогого» життя.

— Зрозуміло, — киваю я, відчуваючи, як усередині все кам’яніє. — Далека станція. Я знайду твою маму.

Я підводжуся. Мені нестерпно бути в цій кімнаті. Сірі очі дівчинки пропалюють у мені дірку, нагадуючи про все, що я втратив і чого ніколи не мав.

— Відпочивай, Лізо. Моя сестра Марина подбає про тебе.

Я виходю в коридор, де Марина нервово гортає якісь папери. Побачивши нас, вона полегшено зітхає, але в її погляді я бачу тисячу запитань.

— Макс ще не дзвонив?

— Ні, Стасе. Тиша. Клініки, морги, ДТП — по місту за ці три години нікого з її прізвищем чи описом. Вона ніби крізь землю провалилася.

Я йду далі.

— Стасе, ти куди? Ти ж не залишиш її тут? Подивися на неї, вона ж налякана до смерті.

 — А що ти пропонуєш? — я зриваюся на шепіт, але він звучить як постріл. — Забрати її до себе? На якій підставі? Я їй ніхто. У неї є батько-космонавт і мати, яка десь вештається, забувши забрати дитину з садочка.

— Ти ж бачиш, що вона — вилита Аня! — Марина хапає мене за рукав. 

— Я бачу дитину зі світлими очима, Марин. У мене очі чорні. У Анни — зелені. Математика не збігається, розумієш?

Я відсторонююся. Мені потрібно на повітря. Мені потрібно сховатися в операційній, де все логічно, де є протокол і де кров не викликає такого болю, як це маленьке обличчя в ігровій кімнаті.

— Стасе, зачекай! — гукає сестра, але я вже йду по коридору. — Її завтра можуть перевести в розподільник, якщо мати не знайдеться!

Я не озираюся. Я майже біжу до виходу, штовхаю важкі скляні двері й жадібно вдихаю нічне повітря. Руки тремтять так, що я не можу з першого разу потрапити ключем у замок запалювання.

«Це не твоя дитина», — повторюю я собі як мантру. — «Це просто випадок. Соцслужба розбереться».

Я заводжу двигун і даю по газах. Я хочу поїхати додому, випити віскі й заснути без снів. Але на першому ж світлофорі рука сама тягнеться до телефону.

«Космонавт», — крутиться в голові. — «Яка ж ти дурепа, Аню. Навіть через шість років ти продовжуєш брехати всім навколо».

Я дістаю телефон. Жодного повідомлення від Макса. Жодної звістки про те, куди могла подітися жінка серед білого дня в центрі міста. Вона просто випарувалася, залишивши свою дитину в садочку.

Я дивлюся на свої руки на кермі. Хірург. Людина, яка рятує життя. А зараз я просто втікаю від п'ятирічної дівчинки, бо боюся, що її існування зруйнує мій крихкий спокій.

Де ти, Аню? Де ти в біса можеш бути?

Раптом телефон оживає. Але це не Макс. Це черговий лікар мого відділення.

— Станіславе Ігоровичу, вибачте, що турбую в позаробочий час. У нас «швидка» везуть жінку. Невідома. Знайшли на трасі, без свідомості. Схоже на сильне отруєння або шок, документів немає…