2 Станіслав

Я стискаю кермо так, що біліють кісточки пальців. Перед очима все пливе, і замість лобового скла я бачу той проклятий день шість років тому. Ми тоді були студентами, знімали крихітну квартиру, де з меблів були тільки ліжко та мої медичні довідники. Але я був найщасливішою людиною у світі. До того самого вечора.

Я лечу з інституту, затиснувши під пахвою паперовий пакет з її улюбленими тістечками. Хочу зробити сюрприз. Набираю її номер — довгі гудки. Вона не бере. Вдруге, втретє — мовчання. Тривога починає лоскотати зсередини, і я прискорюю крок.

Майже біля нашого будинку, у вітрині дорогого кафе, я помічаю її. Аня. Вона сміється, поправляючи пасмо волосся, а навпроти неї сидить чоловік. Старший, у бездоганному піджаку, з годинником, який коштує як три моїх майбутніх зарплати хірурга. Він кладе свою руку на її. А вона... вона не відсмикує її.

У голові щось вибухає. Весь мій світ, побудований на довірі, розлітається на друзки. Я залітаю в кафе, не пам'ятаючи себе від люті. Потім — крики, її перелякані очі, мій розлючений голос, що перекриває музику.

— То ось як ти вчишся?! — гаркаю я, кидаючи пакет з тістечками на стіл так, що вони розлітаються по тарілках. — Знайшла собі спонсора?

Аня не виправдовується. У неї характер — чистий вогонь. Вона спалахує у відповідь, її очі наливаються сльозами образи:

 — Стасе, ти ідіот! Це професор з моєї кафедри! Ти навіть не даєш мені слова сказати! Якщо ти такої думки про мене — забирайся геть!

І я пішов. Гордий. Засліплений власною правотою. Тоді я був упевнений, що вона просто знайшла гарне прикриття. Тільки через роки я почав розуміти, як сильно я помилявся, але було вже пізно.

...Тепер, сидячи в машині, я дивлюся на фото Лізи. «Якщо вона тоді все ж пішла до нього? Якщо я сам підштовхнув її до іншого своїм недовір’ям?» — ця думка випікає нутрощі.

Але якщо вона була з кимось іншим, чому дитина опинилася в притулку? Де цей чоловік? І де сама Аня?

Я заводжу двигун. Мені треба знати правду, навіть якщо вона мене доб’є. Набираю номер Макса — мого колишнього однокласника з районного відділку поліції.

— Максе, привіт. Не питай нічого, просто зроби послугу, — мій голос звучить сухо. — Потрібно пробити одну жінку. Вовк Анна Дмитрівна. І дівчинку, Лізу, років п’яти. Знайди адресу реєстрації й перевір, чи немає її у зведеннях за останню добу.

— Стасе? Це ж твоя колишня? Ти що, вирішив старі рани розколупати? — Просто зроби це. Я чекаю.

Я кидаю телефон на пасажирське сидіння. Руки все ще тремтять. Я переконую себе, що роблю це лише заради дитини, якій нема куди йти. Але глибоко всередині я знаю: я просто хочу знову почути її ім'я, навіть якщо воно принесе мені нову порцію пекла.

Поки Макс шукає інформацію, я не можу просто сидіти. Я тисну на газ. Мені потрібно побачити цю дівчинку. Побачити ці очі вживу.

Я тисну на газ, ігноруючи правила й здоровий глузд. Дорога до притулку здається мені нескінченною, хоча місто вже майже порожнє. В салоні машини панує тиша, але в моїй голові — справжнє пекло.

Мене рве на частини. Один я — той, що шість років намагався вибудувати стіну байдужості, — кричить: «Зупинись! Це не твоя справа! Вона пішла, вона зникла, вона створила своє життя без тебе!». Але інший я, той загнаний під лід хлопець, що досі задихається від кохання, просто хоче вити.

Де вона? Чому Лізу не забрали з садочка? Аня могла бути якою завгодно — впертою, гордою, вогняною — але вона ніколи не була байдужою. Вона не могла просто забути про власну дитину. Якщо дівчинка в притулку, значить, з Анею щось сталося.

Від цієї думки крижаний холод пробирає до кісток.

«А раптом вона хвора? А раптом нещасний випадок? А раптом той чоловік із кафе...» — я знову згадую професора. Тепер, через роки, я розумію, яким був ідіотом. Мої ревнощі були не ознакою сили, а моєю найбільшою слабкістю. Я сам вигадав зраду, щоб виправдати власний страх бути покинутим. Я сам штовхнув її в ту прірву, де вона опинилася без моєї підтримки.

Якщо Ліза — його донька, я маю зненавидіти цю дитину. Вона — живе нагадування про те, що Аня знайшла розраду в іншому. Але чому тоді моє серце калатає так, ніби це моя кровна дитина в біді?

Я вдаряю кулаком по керму.

 — Чорт, Аню, де ти? — шепочу я в порожнечу.

Мене нудить від невідомості. Ревнощі, які, здавалося, давно перегоріли, спалахують з новою силою, але тепер вони змішані з пекучим відчуттям провини. Я ненавиджу себе за те, що першою моєю думкою було «вона зрадила», а не «їй потрібна допомога».

Я залітаю на парковку притулку, різко гальмуючи. Перед очима все пливе. Я лікар, я бачив смерть, я бачив біль, я вмів відключати емоції в найтемніші часи. Але зараз я відчуваю себе беззахисним.

Виходжу з машини, вдихаючи сире нічне повітря. Марина вже чекає мене на ганку. Вона бачить мій стан — я знаю це по її очах. Вона не каже жодного слова, просто мовчки киває в бік дверей.