Розділ 19. Порожнеча після нього

Ранок прийшов, як завжди.
Сонце світило, люди йшли на роботу, життя продовжувалось — ніби нічого не сталося.
Тільки для неї цей ранок був інакшим.
У кімнаті стояла тиша, така глибока, що чути було, як тікає час.

На столі — телефон, який не світився вже кілька годин.
І ця темна, холодна тиша екрана здавалася гіршою за будь-які образи.

Вона лежала на ліжку, не рухаючись.
Думки були як розсипане скло — кожна боліла, кожна різала.
Хотілося просто натиснути “стоп” — перестати відчувати, думати, згадувати.

У дзеркалі — чужа дівчина.
Очі червоні, але не від сліз — від безсоння.
Вона навіть не плакала. Не могла.
Сльози — це коли є надія.
А зараз у ній залишилась тільки порожнеча.

Вона згадувала його голос, усмішку, ту фразу “Я ніколи не зникну”…
і сміялася.
Гірко, тихо, так, що цей сміх звучав як плач.

Вона зробила собі каву, як завжди.
Тільки цього разу не відчула її смаку.
Наче всі відчуття вимкнулися.

Кава остигла, а вона все сиділа, втупившись у одну точку.
Телефон мовчав.
І в тому мовчанні було більше правди, ніж у всіх його попередніх словах.

День тягнувся вічністю.
Подруга писала:

“Як ти? Все добре?”
Вона відповідала коротко:
“Так. Просто втомилась.”

Бо як пояснити комусь, що втомилась не від життя, а від чекання?
Від надії, від розмов, які нічого не змінюють.
Від себе — тієї, яка завжди пробачає.

Увечері вона взяла блокнот і написала:

“Я більше не хочу бути тією, хто чекає.
Я більше не хочу доводити, що гідна любові.
Я просто хочу, щоб мене вибрали без причин.”

Рука тремтіла.
Але ці слова були чесніші за всі їхні розмови разом узяті.

Наступні дні вона ніби жила на автопілоті.
Виходила на вулицю, слухала музику, посміхалася людям.
Та всередині все ще ходила босоніж по уламках.

Іноді хотіла написати.
Просто: “Ти хоч розумієш, що зробив?”
Але щоразу стискала телефон сильніше і відкладала його.
Бо знала — не хоче знову отримати коротке “вибач” без сенсу.

Вночі їй снився він.
Такий, яким був колись: теплий, смішний, справжній.
І коли вона прокинулася, біль був подвійний — від того, що це лише сон.

Вона дивилася у темряву і шепотіла:

“Може, ти й справді не поганий… Просто не мій.”

І вперше ці слова не здавалися їй гіркими.
У них було щось нове — спокій.
Той, який приходить після шторму.

Вона ще не знала, що попереду — зустріч, яка змінить усе.
Що цей біль стане точкою, з якої почнеться нова версія її самої.
Поки що вона просто сиділа біля вікна, загорнувшись у плед,
і дивилася, як небо темніє.

Порожнеча всередині поволі стишувалася.
Вона не зникала, але вже не боліла так, як учора.
І в тому було щось схоже на надію.