Розділ 18. Ти знову не прийшов

Вони домовились зустрітись у суботу.
Там, де колись уперше зізналися одне одному у почуттях — біля старої кав’ярні на розі, де пахло корицею й дощем.
Даша готувалася весь день. Не через зовнішність, ні.
Вона просто хотіла, щоб усе було правильно, спокійно, без напруги.

Вона навіть купила йому його улюблений шоколад — той самий, який він завжди їв, коли нервував.
“Дрібниця, але приємно”, — подумала вона.

Шоста вечора.
Вона прийшла раніше. Стояла біля кав’ярні, вдихаючи запах кави й спогадів.
Повз проходили люди, сміялися, закохані трималися за руки.
Вона дивилася на все це й відчувала: світ рухається, а її — застиг.

Шоста десять.
Шоста двадцять.
Шоста сорок.
Вона відкрила телефон.
Жодного повідомлення.

Холодний вітер бив у щоки.
Її руки мерзли, але вона не йшла.
Бо вірила — ось-ось з’явиться, як завжди, запізниться, усміхнеться й скаже:
“Пробач, затримався.”

Сьома.
Телефон нарешті загорівся.
“Артур 💬: Пробач. Не зможу сьогодні. Справа. Потім поясню.”

Вона перечитала це кілька разів, не вірячи очам.
Не “Я скучив”.
Не “Я намагався, але не встиг”.
Просто — справа.

Серце впало.
Наче хтось натиснув “стоп” у фільмі, де вона нарешті почала знову дихати.

Вона написала:

“Добре. Бережи себе.”
і вимкнула телефон.

Бо знала: якщо не вимкне — почне чекати пояснення.
А чекання — це те, що завжди її нищило.

Вона пішла пішки.
Місто було повне світла, але всередині — темрява.
Кожен крок віддавався в голові словами: він знову не прийшов… знову не прийшов… знову…

У кав’ярнях звучала музика.
Пари сміялися.
А вона йшла, стискаючи той шоколад у руці так сильно, що він зламався навпіл.

— Дурна, — прошепотіла сама собі. — Ти ж знала. Ти ж знала, що все повториться.

Коли повернулася додому, просто сіла на підлогу біля дверей.
Сльози прийшли не одразу.
Спочатку — порожнеча.
Тиша, у якій навіть дихати боляче.

Потім — гнів.
Вона згадала, як він обіцяв “змінитися”, як казав “я більше не зроблю тобі боляче”,
як дивився прямо в очі, коли говорив: “Я ніколи тебе не підведу.”

А тепер?
Навіть не спромігся пояснити.

— Ти знову не прийшов, Артуре, — прошепотіла вона. — Але найгірше, що я знову чекала.

Вона лягла на підлогу, дивилася в стелю, і перед очима миготіли всі їхні моменти — сміх, сварки, поцілунки, вечори.
І в кожному з них тепер стояла тінь — того, хто не прийшов.

Їй хотілося написати йому:

“Чому ти завжди зникаєш, коли я нарешті починаю вірити тобі?”
Але вона не написала.
Бо зрозуміла: його мовчання — це вже відповідь.

Пізно вночі телефон усе ж загорівся.
“Артур 💬: Ти сердита?”

Вона довго дивилась на це повідомлення.
І вперше не відчула бажання відповідати.
Бо коли ти справді втомився — не кричиш, не плачеш, не пояснюєш. Просто мовчиш.

І в тому мовчанні більше болю, ніж у тисячі слів.

За вікном шумів дощ.
Вона підійшла до підвіконня, притулилась лобом до холодного скла.
Десь там, серед вогнів і людей, був він.
Може, сміявся, може, навіть не думав про неї.

А вона стояла й шепотіла собі під ніс:
“Я не злюся, Артуре. Просто кожного разу, коли ти не приходиш, у мені щось помирає.”

І ця ніч стала тією точкою, після якої вона вже не могла бути колишньою версією себе.