Розділ 17. Пам’ятаєш, як ми сміялися?

Минуло кілька днів.
Тиша, яка стояла між ними після тієї ночі, поступово почала танути.
Не зникла зовсім, але стала м’якшою — як старий шрам, що вже не кровоточить, але досі відчувається під пальцями.

Артур одного ранку запропонував:
— Ходімо кудись. Хоч на прогулянку. Я задихаюсь у цій квартирі.
Даша здивувалася, але погодилась. Вона сама давно відчувала, що їм потрібно хоч на хвилину вирватися з того нескінченного кола сварок і тиші.

Вони вийшли в місто. Осінь торкалася листя золотом, повітря пахло холодом і кавою з кіосків.
Артур ішов поруч, руки в кишенях, на обличчі — та сама знайома напівусмішка.

— Ти знаєш, — сказав він, — я недавно проходив повз наше старе місце. Там, де ми їли піцу на підлозі.
Вона засміялася.
— І ти знову впустив шматок, правда?
— Як без цього. Я, здається, не вмію їсти піцу без трагедії.

Вони обоє розсміялися.
Сміх прозвучав так щиро, що навіть кілька перехожих обернулися.
І в ту мить Даша відчула, як у грудях щось тепліє.
Це було, як повернення до себе. До них.

Вони гуляли довго. Говорили про дурниці, згадували минуле, навіть дражнили одне одного, як колись.
— Пам’ятаєш, як ти мене тоді підкинув у сніг? — запитала вона, усміхаючись.
— А ти мене тоді ледь не вбила заліпкою в обличчя!
— Бо ти це заслужив!

Вони сміялися знову.
Голосно, без контролю, без того страху, що кожне слово може щось зіпсувати.

І цей сміх був справжнім.
Таким справжнім, що обидвоє забули про те, як недавно кричали, як плакали, як кидалися словами гострішими за лезо.

Артур купив каву.
— Дві з карамеллю, як ти любиш, — сказав він і простягнув стакан.
— Ти пам’ятаєш?
— Я пам’ятаю все, що пов’язане з тобою. Навіть те, що хотів забути.

Її усмішка трохи зникла.
Бо ця фраза, хоч і звучала ніжно, боліла.
Вона знала, що за нею стоїть усе — їхні ночі, сварки, паузи, втечі.

— Не починай, — тихо сказала вона.
— Я не хочу починати, Даш. Просто… не можу мовчати, коли ти поруч.
— А може, краще мовчати. Бо слова нас і зруйнували.

Він опустив очі.
— Ти права. Але ти навіть не уявляєш, як я скучив за твоїм сміхом.

Вона дивилася на нього довго, і їй хотілося сказати щось просте, тепле. Але натомість прозвучало:
— Може, ми сміємося зараз лише тому, що боїмося знову почати сваритися.

Він зітхнув.
— Може. Але ж це краще, ніж мовчати.

— Краще? — гірко посміхнулася вона. — Краще тимчасово забути, що ми знову наступимо на ті ж граблі?

Він на мить замовк, потім нахилився ближче.
— Я все одно хочу забувати з тобою. Навіть якщо потім буде боліти.

Її серце стиснулося.
Вона відчула ту саму знайому бурю всередині — коли хочеться і кричати, і обіймати водночас.

Після довгої паузи вона сказала:
— Пам’ятаєш, як ми сміялися тоді, коли не боялися одне одного?
— Так.
— А тепер я сміюся, щоб не заплакати.

Він поклав руку на її долоню.
— І все одно ти смієшся. Бо ти сильна.

Вона подивилася йому в очі — ті самі, які не змінилися.
І подумала, що, можливо, все їхнє кохання — це нескінченна черга таких моментів:
коли сміх межує зі сльозами,
коли любов тримається на звичці,
а звичка — на спогадах.

Вони сиділи на лавці до пізнього вечора.
Місто загорілося вогнями, і на якусь мить усе здавалося простим.
Артур дивився на неї й тихо сказав:
— Я б віддав усе, аби цей вечір не закінчувався.

Даша усміхнулась, але в голосі тремтіла нотка суму:
— Усе колись закінчується, Артуре. Навіть ті вечори, після яких здається, що ми знову щасливі.

Він не відповів.
Просто взяв її за руку, міцно, як колись.
І вона не відпустила.

Бо навіть якщо все — тимчасове,
ця мить була їхньою.
Сміх, погляди, мовчання — все, що залишалось після бурі.

І, може, саме в цю мить вони справді знову були “тими самими” —
двома людьми, які колись так щиро сміялися,
не знаючи, як боляче буде потім.