Розділ 16. Тиша після бурі

Ранок прийшов тихо.
Без сонця, без пташиного співу — просто сірий, втомлений світанок.
Даша прокинулася першою. Поруч лежав Артур.
Він спав неспокійно, обличчя було серйозним навіть у сні, наче він і там, у сновидіннях, продовжував боротьбу.

Вона довго дивилася на нього, на знайомі риси, що стали для неї болючими.
Його вії, його трохи зім’ятий чуб, легкий подих, який зачіпав її плече.
Все це здавалося таким близьким… і водночас чужим.

Їй хотілося торкнутися його, але страх утримував.
Бо будь-який дотик міг знову зламати крихку тишу, яку вони зібрали після нічного шторму.

Вона тихо піднялася, щоб не розбудити.
На кухні — запах кави, розкидані речі, чашка, яку він учора розбив під час чергової суперечки.
Вона згадала той момент — його очі, повні злості, і свій крик:
“Ти не маєш права мене тримати, якщо не вмієш цінувати!”

А потім — сльози, поцілунки, зізнання, обійми.
І все знову замкнулося в коло, з якого вони не могли вийти.

Даша сіла біля вікна з чашкою кави.
Вулиця прокидалася, люди кудись поспішали.
А в неї всередині — тиша. Та, що не дає спокою.

Через деякий час він вийшов із кімнати.
З зім’ятою футболкою, злегка хриплим голосом, з тими ж очима, від яких усе ще холоне всередині.

— Ти не спиш? — спитав він тихо.
— Ні.
— Мені снилося, ніби ти зникла.
— А ти прокинувся?
— Так. І полегшено видихнув. Бо ти була тут.

Вона усміхнулася ледь-ледь.
— Може, колись ти не зрадієш цьому.

Він підійшов, сів навпроти.
— Не кажи так.
— А як? Ми вчора мало не знищили одне одного, Артур.
— Але ж не пішли.

Її очі блиснули.
— Це не завжди означає любов. Іноді це просто… нездатність відпустити.

Він стиснув кулаки.
— Може. Але я не хочу тебе відпускати.

— Ти кажеш так, ніби в тебе є вибір. А ти ж сам бачиш — ми не вміємо бути разом.
— Але я не вмію без тебе, — відповів він з болем у голосі.

Вона подивилася прямо в нього.
— І це найстрашніше.

Між ними знову нависла тиша.
Така глибока, що було чути, як годинник відмірює секунди, які могли б бути вічністю.

— Що тепер? — спитав він нарешті.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Я просто хочу хоч трохи спокою.
— Зі мною він неможливий?
— З тобою він завжди на межі.

Він підвівся, підійшов до вікна.
— Може, я правда зло для тебе.
— Не зло, Артур. Просто біль, до якого я звикла.

Він обернувся.
— І все одно залишаєш мене в житті?
— Бо навіть біль може бути рідним.

Він зробив крок до неї.
Торкнувся щоки.
— Я зроблю все, щоб більше не ранити.
Вона сумно всміхнулась.
— Ти завжди так кажеш. І завжди виходить навпаки.

Він опустив руку.
— Ти не віриш мені?
— Я вірю. Але мені страшно. Бо я вже бачила, як ми втрачаємо одне одного. І знаю, що це відчуття повернеться.

— Але якщо цього разу ні? — він тихо спитав.
— Якщо цього разу — так? — відповіла вона.

Їхні погляди зустрілися.
У них було все: любов, страх, провина, ніжність, невимовний сум.
І водночас — невидима нитка, яка, попри всі бурі, все ще тримала їх поруч.

Того дня вони майже не говорили.
Просто мовчали, ходили по квартирі, дихали поруч.
Іноді вона ловила його погляд і відчувала, як у грудях щось стискається.

Це була та дивна тиша після бурі, коли зовні все спокійно, але всередині — ще гримлять відлуння блискавок.

Вона знала: це не кінець.
Але й не початок.
Просто чергова пауза перед тим, як знову все зруйнується або відродиться.

І десь глибоко в серці, серед уламків і тепла, вона шепнула подумки:
“Будь ласка, Артуре… або врятуй мене, або дай піти.”

А він, стоячи біля вікна, думав те саме:
“Або залишайся, або дозволь мені забути.”

І між ними — лише тиша.
Та сама, після бурі.
Тиша, в якій усе ще живе любов, яка болить.