Розділ 15. Коли любов болить

Даша сиділа в таксі, дивлячись у вікно, як місто ковтає вечір.
Краплі дощу повільно стікали по склу, і з кожною секундою її дихання ставало важчим.
Вона не знала, куди їде — просто втекла. Від кав’ярні, від нього, від себе.

Телефон не замовкав — “Артур 💬: Відповідай, будь ласка. Я приїду. Даш, не роби цього.”
Вона стирала повідомлення, щоб не бачити. Але серце не стирало нічого.

За годину — дзвінок у двері.
Вона відчинила — і він стояв там, мокрий від дощу, з очима, повними всього, чого вона так боялась: любові, провини, відчаю.

— Ти знову прийшов, — сказала вона холодно. — Навіщо?
— Бо не можу по-іншому, — він увійшов, навіть не чекаючи запрошення. — Ми або знищимо одне одного сьогодні, або перестанемо прикидатися.

Вона різко відвернулася.
— Я вже не знаю, хто ми, Артур. Ми — це постійна боротьба.
— Так, але хоч це живе! — він підвищив голос. — Краще кричати й кохати, ніж мовчати й жити без тебе!

Вона вдарила його словами:
— А може, краще нарешті навчитися бути без мене? Бо я втомилася бути твоїм болем і ліками одночасно!

Він схопив її за руки:
— Не кажи так.
— Відпусти.
— Не хочу.
— Артур, ти робиш боляче!
— А ти мені не робила?!

Цей крик завис у повітрі.
Обидва мовчали, важко дихаючи.

— Знаєш, — нарешті сказала вона тихо, — іноді мені здається, що ти приходиш не тому, що любиш, а тому, що боїшся втратити контроль.
— Ні, — прошепотів він. — Я боюся втратити тебе.

— Це не любов, Артур. Це залежність.
— А може, любов і є найгіршою залежністю?

Вона засміялася — крізь сльози.
— Ти гарно говориш. Завжди. А потім робиш боляче, і навіть не помічаєш, як шматуєш мене своїм мовчанням.

— Я не святий, Даш. Я не знаю, як бути правильним.
— Мені не потрібен святий, — зірвалася вона. — Мені потрібен той, хто не зникає, коли мені погано!

Він підійшов ближче.
— Добре. Хочеш — залишусь. Буду поруч. Але не проганяй мене знову.
— А якщо завтра знову “не те, що я думаю”? — вона гірко усміхнулася. — Ти ж не змінюєшся.

— І ти теж, — сказав він тихо. — Ти теж кусаєш, коли страшно.

Вона хотіла щось відповісти, але він поцілував її.
Різко, боляче, чесно.
Так, що весь світ перестав існувати.

І хоч вона спершу відштовхнула його, через мить сама притиснулася ближче.
Бо в цьому поцілунку було все: злість, любов, страх, спогади, його запах, її тремтіння, нескінченна втома.

Вони впали на диван, обидва заплакані, змучені, але не відпускали одне одного.

— Я ненавиджу нас такими, — прошепотіла вона.
— А я ненавиджу все, крім нас, — відповів він.

Даша заплющила очі.
— Чому кожен раз, коли я думаю, що все — кінець, ти знаходиш спосіб мене повернути?
— Бо ти моя межа. Якщо переступлю тебе — не залишиться нічого.

Після довгого мовчання він додав:
— Якщо хочеш — я піду. Але цього разу назавжди.
— А ти зможеш? — тихо спитала вона.
— Ні, — зізнався він. — Але, може, тоді ти зможеш дихати.

Вона підвела голову й подивилася йому прямо в очі.
— Я не хочу дихати без тебе. Але з тобою я задихаюсь.

І це було найчесніше зізнання за весь час.

Вони сиділи поруч, мовчали, поки за вікном стихав дощ.
Ніхто не виграв. Ніхто не програв.
Просто два серця, які втомилися боротися, але не вміють зупинитись.

Артур поклав голову їй на коліна.
Вона проводила пальцями по його волоссю, мов дитині.
І подумала:
“Може, любов — це не коли легко. Може, любов — це коли болить, але ти все одно залишаєшся.”