Розділ 13. Мовчання, яке болить

Минуло три дні.
Жодного повідомлення.
Жодного дзвінка.

Телефон мовчав, але це мовчання було гучнішим за будь-які слова.

Даша прокидалася щоранку з відчуттям, ніби забула щось важливе.
Ніби мала комусь подзвонити. Написати. Пояснити.
Та гордість стискала пальці на телефоні.
“Не пиши. Якщо йому потрібно — він сам.”

Вона переконувала себе, що їй байдуже.
Писала подрузі, робила вигляд, що зайнята, сміялася на роботі,
але всередині — усе стискалося щоразу, коли телефон вібрував.
І коли це виявлявся не він — біль трохи ріс.

Артур теж мовчав.
Він прокручував їхню останню розмову десятки разів.
“Я не хочу знову себе втрачати.”
Ці слова різали сильніше, ніж будь-яка образа.
Бо він знав — вона має рацію.
І все ж не міг забути, як вона дивилася на нього того вечора: очі, що просили залишитись, і губи, які сказали “йди”.

Йому хотілося написати. Просто одне коротке: “Як ти?”
Але щойно він відкривав чат, його наче паралізувало.
“Вона, мабуть, уже не хоче. Їй краще без мене.”

І він знову клав телефон обличчям вниз.

Місто було наповнене спогадами.
Кожен заклад, кожна вулиця нагадувала про неї.
Навіть запах кави, навіть музика у навушниках.
Він йшов повз ту саму лавку, де вони сиділи нещодавно,
і ловив себе на думці, що підсвідомо шукає її обличчя серед перехожих.

“Мовчання — це теж відповідь,” — казав він собі.
Але з кожним днем воно боліло сильніше.

Одного вечора Даша взяла телефон і написала повідомлення:

“Я не хочу, щоб усе знову закінчилось мовчанням.”

Довго дивилася на екран.
Палець завис над кнопкою “Надіслати”.
І врешті — видалила все.

“Якщо він хоче — хай сам.”
Але серце билося так, ніби вона все ж відправила.

Наступного дня вона зустріла його.
Випадково. У книгарні, куди часто заходила, щоб сховатися від думок.
Він стояв біля полиці, у руках тримав ту саму книгу, яку колись радив їй.
Вони зустрілися поглядами — і час знову завмер.

— Привіт, — сказала вона.
— Привіт, — відповів він, опускаючи очі.

Кілька секунд — і серце знову збилося з ритму.

— Давно не бачилися, — промовила Даша.
— Три дні, — тихо відповів Артур.
Вона здивовано посміхнулась.
— Ти рахував?
— А ти ні?

Її подих зірвався.
Наче в одну мить усі бар’єри зникли.
Але водночас — мовчання між ними стало ще важчим.

Вони стояли поруч, але не знали, що сказати.
Він хотів торкнутись її руки, але не насмілився.
Вона хотіла сказати, що скучила, але не змогла.

Мовчання тиснуло, як ковдра у спеку — важко, задушливо.
І коли вона пішла, він так і не знайшов у собі сил її зупинити.

Того вечора Артур написав коротке повідомлення:

“Не можу більше мовчати. Просто скажи — у нас ще є шанс?”

Даша довго дивилася на екран.
Сльози покотилися самі.

І вона відповіла:

“Може, є. Але якщо знову зламаємо — я вже не зберуся.”

Це була не обіцянка. Не надія.
Це була правда.
Іноді двоє мовчать не тому, що не мають, що сказати,
а тому, що бояться — сказати щось зайве й втратити назавжди.