Розділ 12. Знову поруч, але не разом

Даша і Артур почали бачитися частіше.
Ніби випадково, але кожен раз — з передчуттям.
Кав’ярня, де вони перетиналися “просто так”.
Старі друзі, у яких “раптово” збігалися плани.
І ті довгі прогулянки після дощу, коли все місто пахло спогадами.

Вони знову були поруч.
Але між ними тепер стояло те, чого не видно — страх.

Одного вечора Артур забрав її з роботи.
— Сідай, я підкину.
— Не треба, я дійду, — сказала вона, але все одно сіла.
В машині грала тихо музика, і кожна пісня ніби знущалася — усі про кохання, яке повертається, щоб знову зламати.

— Як у тебе справи з тим… колегою? — раптом запитав він.
Вона здивовано підняла брови.
— З ким?
— Ну, з тим, з ким ти постійно ходиш на обід.

Даша зітхнула.
— Це просто колега.
— Просто колега не дивиться на тебе так, — буркнув Артур.

Вона відвернулася до вікна.
— Ти не маєш права ревнувати, Артур. Ми ж “нічого не маємо”, пам’ятаєш?

Він стиснув кермо.
— Знаю. Просто... важко дивитись, як тебе хтось інший змушує усміхатись.

Їй хотілося відповісти, що ніхто не змушує її усміхатись так, як він. Але замість цього вона сказала:
— Ти сам обрав, щоб мене поруч не було.

В машині запала тиша.
Та не холодна — навпаки, така, в якій пульсує все невимовлене.

Вони зупинилися біля її дому.
— Ну, бувай, — сказала вона.
— Даш... — його голос був хриплим. — Я не хочу знову тебе втрачати.

Вона подивилася на нього — і побачила того самого Артура, якого колись любила до безтями.
— А я не хочу знову себе втрачати, — тихо відповіла вона.

Вона вийшла з машини, не озираючись.
Але коли зайшла до квартири, перше, що зробила — притулила чоло до дверей і глибоко вдихнула.
Сльози самі потекли.

Наступного дня вони зустрілися з друзями в кафе.
Артур сидів поруч, але між ними була дивна напруга.
Він жартував, сміявся, але кожен його погляд на неї був важчий за будь-які слова.

І тоді з’явився той самий “колега”.
— Даш, ти тут! Привіт, — сказав він, поклавши руку їй на плече.

Усе в Артурові ніби стиснулося.
Він посміхнувся, але його очі стали крижаними.
— О, знайомий, мабуть? — сказав він тихо, коли колега відійшов.
— Так. Просто друг.

— Просто друг... — повторив Артур і відвернувся.

Їй хотілося крикнути, що ніхто не зможе замінити його.
Але гордість не дозволила.
Вона лише холодно сказала:
— Якщо ти ревнуєш — значить, ще не відпустив.

Він подивився на неї.
— А ти? Відпустила?

Вона відкрила рот, але не знайшла відповіді.
Бо ні. Не відпустила.
І, можливо, ніколи не зможе.

Тієї ночі Даша довго сиділа на підвіконні, дивлячись на місто.
Телефон світився новим повідомленням від нього:

“Ми наче знову разом, але все одно не разом. Чому так?”

Вона довго писала відповідь, стирала, знову писала.
І врешті залишила лише:

“Бо ми досі боїмося один одного.”

А на наступний день він не написав.
І вона не написала теж.
Два телефони мовчали, але обидва чекали.

Так буває з колишніми — коли любов ще жива, але ніхто не хоче перший визнати, що вона нікуди не поділася.