Розділ 11. Те саме місце, та інші ми

— Поїхали туди, де все почалося, — сказав Артур того ранку.
— Навіщо? — насторожилася Даша.
— Хочу подивитись, чи ще пам’ятаєш.

Вона пам’ятала. Занадто добре.
Той самий парк, той самий ставок, ті самі лавки, на одній із яких вони колись писали свої імена ручкою, яка давно змилася дощем.
Тоді їй здавалося, що все це — назавжди.

Вони приїхали вдень. Сонце било просто в очі, і світ здавався занадто спокійним для двох людей, які носять бурю всередині.
Артур ішов поруч, але ніби на відстані — не торкався, не дивився прямо, просто був поряд.

— Ти змінилася, — раптом сказав він.
— Ти теж, — відповіла Даша, не зупиняючись.
— Тільки не знаю, у кращий бік чи ні.
— А може, і не треба знати.

Вони сіли на ту саму лавку.
Мовчали.
І мовчання було гучніше за будь-які слова.

— Ти тоді навіть не попрощався, — тихо сказала вона, не дивлячись на нього.
— Бо ти першою перестала писати.
— Бо ти змусив.
— Я? — він засміявся, але в тому сміхові не було радості. — Ти сама вирішила, що все.

Вона різко підвелася.
— Ти навіть не спробував мене зупинити!
— Бо ти не хотіла, щоб тебе зупиняли!

Його голос став гучнішим, ніж хотілося. Люди поруч озиралися, але їм було байдуже.
Дві душі, які колись горіли разом, тепер палили одна одну словами.

— Я тоді чекала, — сказала вона тихо. — Кожного дня.
— А я чекав, що ти прийдеш сама, — відповів він.
— Ми обидва чекали. І обидва втратили.

Даша відійшла до води. Вітер розвівав її волосся, і Артур бачив, як вона витирає сльозу, хоча робила вигляд, що просто щось потрапило в око.
Він підійшов ближче.
— Я не хотів, щоб все так закінчилося, — сказав він.
— А хто хотів? — відповіла вона, дивлячись на відображення у воді. — Просто іноді любов — це не казка, а катастрофа.
— І все одно ми знову тут.

Вона обернулася.
У його очах було стільки всього — біль, вина, ніжність, втома.
— Може, доля просто знущається, — сказала вона.
— А може, дає другий шанс.

Він зробив крок до неї.
Вона відступила.
— Не зараз, Артур. Не після всього.
— А коли? Через ще два роки?

Вона не знала, що відповісти. Бо він мав рацію.
Вони обоє жили минулим, боячись майбутнього.
Він торкнувся її руки — обережно, як щось крихке.
І тоді вона не витримала:
— Ти мене зламав, Артур.
— І себе теж, — сказав він. — Але, може, якщо ми зламані однаково, то разом можемо бути цілими?

Вона засміялася крізь сльози.
— Ти все ще говориш так, ніби це кіно.
— А ти все ще плачеш, коли серце не витримує, — прошепотів він.

Він обійняв її. Не силою — спокоєм.
І світ навколо знову став тихим.

Вона вперлася йому в груди, чуючи його серце.
Те саме серце, яке два роки тому билося поруч із її.
І зрозуміла — вона досі пам’ятає цей ритм.

Після того вечора вона довго не могла заснути.
Прокручувала все у голові — кожне слово, кожен погляд.
І знову відчувала, як серце тягне до нього, навіть коли розум кричить “ні!”.

Вона знала, що завтра знову все зміниться.
Може, він напише, а може, знову зникне.
Але зараз — вона просто хотіла ще трохи побути в цьому “майже щасті”.

Бо те саме місце, яке колись було їхнім початком, стало тепер їхнім випробуванням.
І, можливо, шансом зрозуміти:
чи справді минуле можна почати заново.