Розділ 10. Старі звички повертаються

Після тієї кави все змінилося.
Наче хтось відкрив двері, які два роки були зачинені.
Спочатку — кілька коротких повідомлень.
Потім — довгі вечірні переписки.
А згодом — знову дзвінки “ні про що”, які закінчувалися о другій ночі словами:

“Добре, я йду спати.”
“Окей. Але ти перша клади слухавку.”

Даша ловила себе на тому, що знову чекає його повідомлень.
І щоранку перевіряє телефон, навіть якщо він нічого не писав.
А потім сварила себе: “Зупинись. Ти ж обіцяла собі більше не повертатися.”

Та серце не слухалось.
Бо коли вони говорили — усе було так, як колись.
Жарти, легкість, довіра.
Наче два роки просто стерлися.

Одного вечора Артур написав:

“Пам’ятаєш, як ми ходили вночі по місту без мети?”
“Так. І потім загубилися.”
“Може, повторимо? Без гублення, але з тим самим настроєм.”

Вона засміялася, хоча й сиділа сама у кімнаті.

“Ти серйозно?”
“Цілком. Я біля твого будинку. Виходь.”

Вона застигла.
Два роки тому вона би зраділа.
А тепер — вагалася.
“Це гарна ідея? Ми ж тільки почали говорити…”

Але врешті взула кеди, накинула куртку й тихо вийшла.

Він стояв біля ліхтаря, як колись.
У чорній куртці, руки в кишенях, усміхнений.
— Ти прийшла, — сказав просто.
— Не знаю, чому, — відповіла вона.
— Може, тому що хотіла.

Вони пішли вулицею, повз нічні кав’ярні, де ще горіло світло, повз закриті магазини, повз людей, які поспішали додому.
Мовчали, але це мовчання було спокійним.

— Пам’ятаєш, як ми завжди сперечалися, хто перший вибачиться після сварки? — спитала вона.
— Так, — усміхнувся він. — І ти завжди перемагала, бо зникала.
— А ти завжди чекав, — тихо відповіла Даша.
— Бо не міг не чекати.

Вона опустила погляд, ховаючи усмішку.
— Ти не змінився.
— А ти?
— Може, трохи стала розумнішою.
— А серце? — запитав він.
— Серце не слухається розуму, — відповіла вона після паузи.

Вони зупинилися біля мосту.
Місто відбивалося у воді, ліхтарі мерехтіли, а вітер розкидав їй волосся по обличчю.
Артур підійшов ближче й прибрав пасмо за вухо.
Вона не відсторонилася.

— Дві секунди — і все знову як колись, — прошепотів він.
— Не кажи так, — ледь чутно відповіла вона. — Бо я знову повірю.

Він подивився на неї довго, уважно.
— А може, у цьому й проблема? Що ми досі віримо.

Їхні очі зустрілися, і час зупинився.
Не було ні вчора, ні завтра — тільки це “зараз”.

Коли вона повернулася додому, то впала на ліжко, накривши обличчя руками.
“Що я роблю?..” — думала вона.
Але губи все одно тремтіли від посмішки.

І коли телефон завібрував із новим повідомленням, вона вже знала, хто це.

“Дякую за вечір. Наче повернувся додому.”

Вона довго дивилася на екран.
Потім відповіла:

“Може, ми просто заблукали тоді. І тепер знайшли дорогу назад.”

Так почалися їхні нові старі звички:
повідомлення зранку, жарти в обід, дзвінки ввечері.
Вони наче знову навчалися бути “нами” — обережно, без обіцянок.

Але десь у глибині душі Даша знала:
щастя поруч із ним завжди має дві сторони —
солодку і болючу.