Розділ 9. Зустріч, якої вони не планували

Минуло кілька днів після того повідомлення.
Даша намагалася переконати себе, що все під контролем.
“Ми просто поговорили. Це нічого не значить.” — повторювала вона подумки.
Але десь глибоко знала — значить.
І дуже багато.

Того дня вона поспішала в центр — зустріч із подругою, кава, звичайний день.
Місто пахло свіжістю після дощу, люди сміялися, сонце нарешті пробивалося крізь хмари.
Вона саме підняла телефон, щоб написати: “Я вже на місці”, коли почула позаду знайомий голос.

— Обережно, тут слизько.

Вона обернулася.
Артур.

Серце зробило сальто.
Його погляд — такий самий, як і раніше. М’який, уважний, трохи збентежений.
На мить вони просто стояли, дивлячись один на одного, не знаючи, що сказати.

— Привіт, — нарешті вимовила вона.
— Привіт, — повторив він. — Не думав, що зустрінемося саме тут.

— Я теж.
— Ти... гарно виглядаєш.
— Дякую. — Вона ледь усміхнулася. — Ти теж змінився.

Він засміявся, трохи нервово.
— У кращий чи гірший бік?
— У справжній, — відповіла вона.

Пауза.
Навколо шумить місто, але ніби весь світ зупинився.

— Ти кудись поспішаєш? — спитав Артур.
— Маю зустрітися з подругою, але вона запізнюється, — сказала Даша. — А ти?
— Я теж ніби мав справи, але здається, вони почекають.

Він говорив спокійно, але очі видавали — хвилюється.
Даша стояла, стискаючи ремінець сумки, і не знала, як реагувати. Усе в ній кричало “іди”, але серце тихо шепотіло “залишся”.

— Може, кави? — раптом запропонував він.
Вона здивовано підняла брови.
— Ти серйозно?
— А чому ні? Без зобов’язань. Просто кава. Двоє людей, які колись знали одне одного.

Вона задумалася на секунду.
А потім кивнула.
— Добре.

Вони сиділи в тій самій кав’ярні, де колись проводили вечори.
Навіть офіціант був той самий.
— Подвійне капучино, без цукру? — усміхнувся він, глянувши на Артура. — І латте з карамеллю для дівчини?
Даша засміялася.
— Ти пам’ятаєш?
— Деякі речі не забуваються, — відповів офіціант і пішов.

Вони лишилися наодинці.

— От дивно, — сказала Даша. — Наче минуло два роки, а відчуття таке, ніби нічого не змінилося.
— Змінилося, — сказав він. — Ми.

Вона подивилася на нього уважно.
— Може, і так. Але знаєш, коли я тебе бачу — всередині все все одно перевертається.
— У мене теж, — тихо відповів він.

Вони довго мовчали, п’ючи каву.
Ця тиша не була порожньою.
У ній було все — спогади, біль, ніжність, і те невимовне “а що, якщо…”

Коли вони вийшли з кав’ярні, надворі вже сутеніло.
Артур допоміг їй накинути шарф, і від його дотику по шкірі пробігли мурахи.

— Може, проведу тебе? — спитав він.
Вона кивнула.

Вони йшли поруч мовчки, а в голові у Даші крутилася лише одна думка:
“Як можна знову переживати все це, знаючи, чим закінчилося минулого разу?”

Та коли вона подивилася на нього — з тим самим усміхом, від якого колись усе почалося — вона зрозуміла:
Іноді минуле повертається не для того, щоб зруйнувати, а щоб дати шанс виправити.

Коли вони прощалися, Артур сказав:
— Я радий, що ми зустрілися.
— Я теж, — відповіла вона. — Хоч це і трохи страшно.
— Страшно — значить, не байдуже, — тихо промовив він.

І коли він пішов, залишивши її стояти під вогнями вечірнього міста, вона вперше за довгий час відчула —
не кінець.