Розділ 7. Старі фото, нові рани

Субота.
Сонце пробивається крізь фіранки, у квартирі тихо.
Даша вирішила прибрати шафу — звичайна справа, аби відволіктися. Вона витягала коробки, старі речі, книжки, яким не знайшлося місця, і раптом з полиці впала невелика блакитна коробочка.

Вона одразу впізнала її.
Та сама, у якій лежали фото. Їхні фото.

Руки злегка затремтіли, але вона відкрила кришку.
Зсередини — запах паперу, трохи пилу і минулого.
Перший знімок — вони влітку, на морі. Даша у білому сарафані, Артур сміється, тримаючи її за руку.
Вона пам’ятає той день до дрібниць. Як вони бігли босоніж по піску, як сперечалися, хто перший стрибне у воду. Як вона тоді думала: “Це назавжди.”

Вона гірко всміхнулася.
Назавжди — виявилося коротшим, ніж здавалось.

Далі — фото з осені. Кав’ярня, гарячий шоколад, його рука на її плечі.
Потім — новорічні вогні.
І ще одне, найулюбленіше: вона спить, а він сфотографував, залишивши записку:
“Ти навіть уві сні виглядаєш спокійніше, ніж я за день.”

Її очі наповнилися сльозами.
Вона не хотіла плакати, але серце стислося — настільки сильно, що здавалося, ніби хтось стискає його руками.

Даша повільно провела пальцями по фото.
“Як можна було все це зруйнувати?..”

Вона знала, що винні обоє.
Але чомусь більшість болю оселилася саме в ній.
Бо вона довго не дозволяла собі згадувати. А тепер — ніби все прорвалося.

Телефон завібрував.
Повідомлення від подруги: “Йдемо сьогодні ввечері гуляти?”
Вона хотіла написати “так”, але не змогла. Просто сиділа, дивилася на фото й тихо шепотіла:
— Я ж думала, що забула тебе…

Артур у цей час розбирав старий ноутбук.
Потрібно було перекинути файли на новий, але, відкривши одну з тек, він завмер.
Назва: “Ми”.

Клік.

Екран засвітився їхніми обличчями.
Фото, відео, уривки коротких кліпів, які він колись знімав для неї.
Його голос за кадром, її сміх.
А потім — запис із поїздки, де вона шепоче йому на вухо:
“Обіцяй, що не зникнеш.”

Він натиснув паузу.
Глибокий вдих.
І подумав: “А я ж таки зник.”

Не тому, що хотів.
А тому, що не витримав.
Їхня любов була надто сильною, щоб вижити серед образ, недомовок і ревнощів.
Вона палала — але спалила все довкола.

І тепер, дивлячись на старі кадри, він відчував не тільки біль.
А й страх.
Страх, що, якщо зустріне її ще раз — не зможе знову піти.

Увечері Даша сиділа біля вікна, тримаючи ту саму коробку.
Місто мерехтіло вогнями, а всередині неї — суцільна темрява.

Вона довго дивилася на останнє фото, потім взяла запальничку.
Полум’я хитнулося.
Вона піднесла його ближче до краю знімка — і зупинилася.

Ні.
Вона не змогла.

Бо попри весь біль — це частина неї. Її минуле, її любов, її історія.
Вона заховала фото назад у коробку й тихо прошепотіла:
— Якщо доля нас знову зіштовхнула, значить, ще не все сказано.

І в цю мить десь далеко, у своїй квартирі, Артур теж дивився на екран і думав те саме.