Розділ 5. Розмова, якої не мало бути

Минув тиждень.
Місто жило своїм життям — люди поспішали, сміялися, сварилися, закохувалися. А Даша просто… жила поряд. З кожним днем вона переконувала себе, що все під контролем.
Що зустрічі з Артуром — випадковість.
Що спогади — просто відлуння минулого.

Але всередині щось напружено чекало.
Наче вона знала, що ще не кінець. Що розмова, якої вони так боялися, все одно станеться.

І вона сталася.
Звичайного вечора, під сірим небом, у тому ж парку, де колись вони гуляли після пар.

Даша сиділа на лавці, загорнувшись у пальто, слухала музику у навушниках. І раптом хтось зупинився поруч.
Навіть не треба було піднімати очей — вона вже знала, хто це.

— Ти ще й досі слухаєш це, — сказав він.
Голос. Трохи хриплий, трохи втомлений.
Вона повільно зняла навушник.
— Це моя улюблена пісня, — відповіла спокійно. — І не тільки через тебе.

Артур сів поруч, залишивши між ними трохи відстані. Дощ починав крапати, але ніхто не рушив.
— Не думав, що ми колись знову говоритимемо, — промовив він після паузи.
— Я теж, — зітхнула вона. — Мабуть, це не найкраща ідея.
— Але, мабуть, потрібна, — додав він тихо.

Вона глянула на нього — і серце стиснулося.
Ті самі очі. Той самий погляд, у якому жила колись її віра в усе.

— Знаєш, — сказала Даша, — я довго думала, чому ми розійшлися.
— Бо ми втомилися, — відповів він. — Від слів, від недомовок, від очікувань, які не збіглися.
— А ще — від гордості, — додала вона. — Ми обидва хотіли мати рацію.

Артур кивнув.
— І, мабуть, обидва програли.

Даша всміхнулася ледь-ледь, але в очах блиснула сльоза.
— Знаєш, найбільше боліло не тоді, коли ми сварилися. А тоді, коли ти просто перестав писати.
— Я не знав, що сказати, — зізнався він. — Кожне слово здавалося неправильним.

Вона опустила погляд.
— А я чекала. Щовечора. Навіть тоді, коли говорила всім, що забула тебе.

Тиша.
Тільки дощ стукає по лавці, наче заповнюючи паузи між їхніми зізнаннями.

— Можеш не вірити, — сказав Артур тихо, — але я не забував. Я просто навчився жити без тебе.
— А я навчилася робити вигляд, що не болить, — відповіла вона.

Їхні погляди зустрілися.
Жодних посмішок. Тільки правда. Та, яку вони роками ховали.

— Мабуть, нам треба було поговорити тоді, — промовила Даша.
— Тоді ми не вміли, — сказав Артур. — Ми любили, але не розуміли, як берегти.

Вона кивнула, ковтаючи сльози.
— І що тепер?
Він зітхнув, відкинувшись на спинку лавки.
— Тепер ми двоє людей, які колись кохали одне одного. І, можливо, ще досі кохають. Але не знають, що з цим робити.

Даша заплющила очі.
Вона не хотіла плакати — не перед ним. Але коли він торкнувся її руки, все всередині зламалося.

Вона не відвела руки.
Лише мовчала, відчуваючи, як знайоме тепло повільно розтікається шкірою.

— Цеї розмови не мало бути, — прошепотіла вона.
— Але, може, саме тому вона — справжня, — відповів він.

Дощ ставав сильнішим.
Люди розбігалися під парасолями, а вони сиділи й мовчали. Дві душі, які не навчилися відпускати.

І десь глибоко в серці Даша зрозуміла:
Минуле не закінчилося. Воно просто чекало, поки вони наважаться знову зустрітися — не як вороги, не як чужі, а як ті, хто досі болить одне одному.