Розділ 3. Ми чужі

Дні минали повільно, але спокою не було.
Даша намагалася жити звичайним життям: робота, зустрічі з подругою, вечірні прогулянки містом. Та варто було їй зупинитися бодай на хвилину — думки поверталися до нього.
До Артура.

Здавалося, що доля насміхається. Куди б вона не пішла — він був поруч.
На тій самій вулиці, в тому ж магазині, навіть у тій самій кав’ярні. Місто було не таке вже й велике, але цього разу воно звузилося до двох людей, які вдають, що не знають одне одного.

Вона бачила його через дорогу — він ішов, не дивлячись у її бік, але плечі трохи напружені. Вона робила вигляд, що теж не помічає.
Вони — чужі.
Так простіше. Так безпечніше.

Але простота — не для них.

Одного вечора Даша прийшла на зустріч із подругою у невеликий бар. Музика ледь грала, повітря пахло димом і гірким пивом. Вона сміялася, намагаючись не думати. І тут — той самий голос за спиною:
— Не думав, що ти ходиш сюди.

Вона обернулася.
Артур.
У чорній сорочці, трохи втомлений, але з тією самою впевненістю в очах, що завжди змушувала її нервувати.

— А я не думала, що ти взагалі виходиш із дому, — кинула вона холодно.
Він усміхнувся куточком губ:
— Я змінився.

— Я бачу, — відповіла вона, роблячи ковток коктейлю. — Став більш… недосяжним?
— А ти — більш байдужою, — відповів він спокійно. — Ти тепер гарно граєш цю роль.

Даша відчула, як у грудях щось стискається.
— Я не граю, — сказала вона, але голос зрадницьки здригнувся.

Він нахилився трохи ближче:
— Ні? Тоді чому тремтять руки?

Вона опустила погляд.
Злість і розгубленість змішалися. Він мав рацію — вона досі не навчилася бути байдужою.
Та вона не дозволить йому цього побачити.

— Ти мені більше не цікавий, Артур, — сказала вона рівно.
— А ти мені — давно не вірила, — відповів він і підвівся. — Тож ми квити.

Він пішов. Просто так, не обертаючись.
Вона сиділа, стискаючи склянку, поки лід не розтанув у руках.

Ми чужі.
Ці два слова крутилися в голові, поки вона поверталася додому. Але десь глибоко вона знала — чужими вони ніколи не стануть.

Бо справжні почуття не зникають — вони просто ховаються до часу.