Розділ 2. Очі, які не змінилися

Даша не могла заснути цілу ніч.
Перед очима знову і знову стояв він — Артур. Його голос, його хода, його спокійна байдужість, що різала гостріше за будь-які слова.
Вона переконувала себе, що це нічого не означає. Просто випадковість. Просто зустріч із минулим. Але кожна клітина тіла кричала, що це брехня.

Його очі.
Такі ж самі, як колись. Ті самі, у яких вона колись ховалася від світу, ті самі, які вміли дивитися на неї так, ніби вона — єдина.
І тепер ті очі знову в її пам’яті, ніби час не пройшов зовсім.

Вранці вона вийшла в місто, намагаючись розвіяти думки. Холодне повітря пахло кавою й свіжими булочками — знайомий ранок знайомого міста. Даша зайшла в кав’ярню, де колись вони сиділи вдвох.
Сіла за той самий столик біля вікна. Вона не знала, навіщо. Просто хотіла відчути, що може бути тут — і не боліти.

— Як завжди? — спитала бариста, усміхнувшись.
— Так… — відповіла Даша тихо.

“Як завжди”. Ті самі слова, що вона колись казала, коли він сидів навпроти.

Вона дивилася у вікно, на людей, на дощ, що ледь почав крапати. І раптом — віддзеркалення у склі.
Його постать.

Артур стояв біля каси.
Той самий чорний светр, ті самі очі, що дивилися на неї через скло.

Вона застигла.
Він помітив її. Крок, другий — і ось він стоїть поруч, із чашкою кави в руці.
— Ти все ще п’єш лате з карамеллю, — сказав він, глянувши на її чашку.
— А ти все ще запам’ятовуєш дурниці, — усміхнулася вона ледь помітно.

Кілька секунд мовчання.
А потім він сів навпроти. Без запрошення. Просто так, ніби нічого не сталося між ними.

— Я думав, ти більше не повернешся сюди, — сказав він спокійно.
— Я теж так думала, — відповіла вона. — Але, бачиш… життя любить знущатися.

Артур кивнув. Поглядом він ковзнув по її руках, по обличчю.
І тоді — знову ті очі.
Теплі. Знайомі. Болісно близькі.
Даша відчула, як усередині щось стискається.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись їй прямо у вічі, — ти майже не змінилася.
— А ти змінився, — відповіла вона. — Став холодніший.
— Це захист, — коротко відповів він.
— Від кого? — запитала вона.
— Від тебе.

Її серце здригнулося.
Він не сказав це з образою — просто факт.
Між ними знову настала тиша, важка, як дощ за вікном.

Коли Артур встав, він кивнув:
— Було приємно побачити тебе, Даш.

Вона лише мовчки кивнула, спостерігаючи, як він виходить з кав’ярні. І лише коли двері зачинилися, дозволила собі видихнути.

Його очі залишилися з нею.
Ті самі очі, які вона колись любила — і які тепер боялася зустрічати знову.

Друзі так швидко розгортаються події тому, що не хочеться затягувати на багато розділів. Надіюсь вам сподобається. Всіх люблю ❤️