2.4

Тоді мене замкнули в келії храму. Я навіть не пам’ятала, за що. Священник говорив про «гординю», але я лише лікувала хлопчика, який просив допомоги, замість того щоб іти на службу. Кам’яні стіни були холодними, підлога — сирою, а темрява — глухою. Я сиділа, підібгавши коліна, і намагалася не плакати. Усі мої добрі вчинки здавалися злочином у їхніх очах.

Двері раптово рипнули, і я підняла голову. У вузький промінь світла ступив він. Молодий, ще не обтяжений славою народного героя. Його мідні кучері виблискували навіть у темряві, а на обличчі не було тієї холодної маски, що стала звичною тепер.

— Ходімо, — сказав просто. І простягнув мені руку.

Я вагаюся лише мить, а тоді вкладаю долоню в його. Він допоміг мені встати, наче визволяв із в’язниці. І саме так воно відчувалося — свобода, якої я давно не знала.

Замість того щоб повернути мене в гуртожиток чи передати наглядові, він повів до міста. Там саме починався фестиваль врожаю: гірлянди зі свіжих квітів прикрашали вулиці, у повітрі пахло медовими пряниками й гарячим вином, а повсюди лунали пісні. Я не вірила, що він наважився привести мене туди після покарання.

— Вони ж… — почала я шепотом.

— Нехай карають мене, якщо хочуть, — перебив він. — Ти заслуговуєш бачити свято, а не темряву.

Ми йшли поміж натовпу, і люди сміялися, кидали зерно у повітря на знак достатку. Він купив мені теплий пиріжок і настояв, щоб я з’їла. Сидячи під деревом, я дивилася на його усмішку — таку щиру, теплу, без тіні гіркоти. І вперше відчула, що хтось бачить у мені не тільки «святу», а й людину.

Саме тоді я зрозуміла, що люблю його.

Я ледь помітно здригнулася, коли карета знову підскочила на камені. Тарен сидів поруч, так близько, і водночас так далеко, що серце стискалося в груди. Пам’ять ще тримала мене в теплі того далекого фестивалю врожаю, у його щирій усмішці… але коли я знову підняла погляд на нього теперішнього, в темному світлі карети, побачила лише холодний силует. Його профіль був вирізьблений, мов із каменю, очі дивилися кудись убік — крізь мене. Наче мене ніколи й не було.

Сльоза зрадницьки викотилася з ока. Я одразу ж витерла її пальцями, навіть не давши блиснути в світлі промен, що пробивався всередину крізь штори на віконцях. 

В мене немає права плакати. Моє серце — не важливе. Моє кохання — не головне. Є люди, які потребують мене, чиє життя висить на волосині. Їхня біль варта більше, ніж мої безглузді почуття.

Я випрямила спину, вдихнула глибше, силуючись повернути собі той спокій, який знаходила у зоряному небі. Зробила вигляд, що дивлюся у вікно, на вранішній ліс, де роса виблискувала на зелених травах. Ця гармонія була кращою втіхою, ніж будь-яке слово від Тарена.

…Спогад розчинився так само швидко, як і з’явився. Я знову бачила перед собою темний силует Тарена у кареті, відвернутого й мовчазного. Тепер він навіть не поглянув на мене, хоча колись його погляд був тепліший за будь-який вогонь.

Карету різко кочнуло так, що я мало не вдарилася об стінку. Коні заржали, колесо підскочило на камені й зупинилося, наче врізалося в невидиму перешкоду. З вулиці долинуло низьке гарчання, настільки близьке, що мороз пробігся по шкірі.

Я миттєво підвела голову й зустрілася з Тареновим поглядом. Його очі блиснули холодною рішучістю, пальці вже лягли на руків’я Священного Меча. Він завжди був швидший за всіх — один рух, і лезо опалить будь-яке створіння, заражене скверною. Але цього разу я похитала головою.

— Не треба, — прошепотіла, майже беззвучно.

Він звів брови, але не відвів руки.

— Ти знаєш, чим це закінчиться, Еліоро.

— Якщо ти виймеш Меч — це буде смерть. А я ще можу врятувати.

Тиша зависла між нами, натягнута, як струна. Зовні гарчання наростало, до нього додалося скиглення й важке тупотіння лап по землі. Я відчула, як серце стискається від жалю ще до того, як побачила тварину: колись вона була чистим створінням Бога, а тепер лише жива оболонка, яку роз’їдала скверна.

Я не чекала дозволу. Відчинила дверцята й ступила на землю, залишаючи Тарена в кареті. За спиною відчула його напружений подих, але він не зупинив мене. Це був мій вибір.

Вийшовши з карети, я одразу відчула, як холодний вітер обпікає лице. Перед мною, просто на дорозі, стояв лис — але вже не той чарівний божественний звір, чиє хутро зазвичай світиться ніжним золотом. Його шерсть була скуйовджена, чорні плями скверни розповзалися по тулубу, а очі горіли неприродним червоним. Він стояв, згорбившись, наче готовий до стрибка, і його зуби скреготали так, що у мене заломило в вухах.

Я підняла руку, відчуваючи, як магія світла поступово розгоряється в моїх долонях. Але лис не чекав — він кинувся вперед. Різкий удар збив мене з ніг, я впала в пилюку, ледве встигнувши виставити захисний бар’єр. Його пазурі зісковзнули по невидимій стіні, іскри пробігли по повітрю, наче хтось різав скло.

Я піднялась, викинула перед собою потік світла. Лис відскочив, але знову кинувся, ще швидше. Кожен його рух був спотворений скверною: надто різкий, надто агресивний, ніби він більше не контролював власного тіла. Я відбивала удари магією, але сили швидко танули. Кожен новий напад давався важче, руки тремтіли, у грудях палало від виснаження.

Він знову збив мене на землю. Його паща зависла в кількох пальцях від мого лиця, слина капала на щоку. Я відчувала гаряче дихання, від якого нудило, і всією душею благала його очі хоч на мить згадати, ким він був.

Але в ту ж секунду в голові промайнула інша думка: якщо зараз вийде Тарен, він підніме Меч — і тоді цей звір загине.

І я зрозуміла, що більше боюся не смерті, а його втручання. Бо мій біль я могла витримати. А от приречений лис… ні.

Треба щось зробити… Треба встигнути врятувати його.