2.3

Він кивнув у бік віддаляючись спини Короля Демонів. Напевно, це вперше, коли я не зрозуміла, що він від мене хотів. Кинутись у ноги Азраелю та благати про допомоги? Ні, він показав, що нам треба йти за ним, бо попереду на нас чекало довга й виснажлива дорога. Як завжди.

Ми рушили слідом за ним.

Коридори здавались іншими, ніж на шляху сюди. Можливо, тому що я вже не шукала в них вихід — лише спокій. І тепер цей спокій йшов попереду, в чорній рубашці і брюках. Наче людина з майбутнього.

Тарен йшов поряд, мовчки, але я відчувала, як він напружений. У ньому кипіла невимовлена лють — і, можливо, страх. Той, що виникає, коли герой раптом опиняється поруч із кимось, чия сила не кричить, а мовчить — і від цього сильніша.

Азраель вийшов у внутрішній двір. Каміння під ногами ще тримало вологу після ночі, а світанок вже поволі пробивався крізь хмари. Повітря було свіже, але не пронизливе. І я раптом зрозуміла, як давно не дихала на повні груди.

Поруч із нашою каретою, знайомою до болю тісною та холодною, вже стояла інша. Темна, прикрашена м’якими срібними лініями, схожа більше на рухомий дім, а не на військовий транспорт. Її стіни не світились магією, не видавали звуків, але в ній було щось затишне — як у тих кімнатах, де тебе не каратимуть за те, що ти втомилась.

Біля карети метушилися кілька мовчазних слуг. Вони не бігали, не поспішали, але діяли злагоджено, вкладаючи в середину мішки, ящики, ковдри, фляги з водою, навіть невеликі ліхтарі. Вони знали, що потрібно. І нічого не питали.

Тарен зупинився, зморщивши лоб.

— Це що, теж твоя… демонстрація сили? — кинув у бік Азраеля, але той не відповів. Лише коротко глянув через плече, не зупиняючись.

Йому не треба було нічого доводити. Він вже зробив усе — і не словом.

Я дивилась на карету. Її двері були відчинені — і зсередини йшло м’яке тепло, наче там уже чекало місце для мене. І хоча я не ступила туди ще й кроку, вже відчувала: там не буде крижаних стін і запаху зношеної зброї. Не буде напруги.

Там я зможу просто… сидіти. Дихати. Бути.

І це було страшно. Бо я не пам’ятала, як це — бути, коли тебе не змушують бути кимось іншим, ідеальним та слухняним.

Слуги відступили. Азраель зупинився, повернувшись до нас, і легким жестом вказав на нову карету. Потім — мовчки пішов до іншої, меншої, власної.

Я обернулась до Тарена. Він мовчки стояв, насуплений, із стиснутими руками в рукавичках. Не запропонував руку. Не кивнув. Навіть не глянув у мій бік. Наче я — не наречена, не союзник. Просто присутня.

І тоді я сама піднялась у нову карету. Вперше — без запрошення. Без дозволу. І… без провини.

Карета рушила плавно, м’які подушки глушили будь-яке трясіння. Тут було тепло й затишно, аж хотілося закритися від усього світу й видихнути. Та коли дверцята відчинилися вдруге, і Тарен, ніби неохоче, з помітною затримкою зайшов усередину, легкість у грудях одразу розсипалася, наче скло. Він мовчки опустився навпроти, склав руки на грудях і відвернув погляд, навіть не глянувши на мене.

Тиша між нами була важчою за будь-які слова. Спершу я намагалася втримати те дивне тепло, яке ще відчувала після зустрічі з Азраелем. Його голос лунав у мені, наче відгомін: «Твій голос прозвучав. Його не можна забути. Але що ти скажеш наступного разу — залежить вже не від Тарена. Не від Бога. І не від мене.». Та поступово впевненість почала танути, мов свічка під протягом. Замість неї повернулася знайома втома, відчуття, що я знову — лише тінь, що сидить навпроти «героя».

Я крадькома підняла погляд на Тарена. Його профіль здавався ідеальним, риси мужніми, немов вирізаними майстром. Колись я могла годинами дивитися на нього і вірити, що це моє щастя. Тепер же він навіть не бачив мене — наче я була лише обов’язком, прикрасою, додатком до його слави.

І саме в цю мить, коли я відчула укол провини, образ Азраеля знову спалахнув у моїй пам’яті. Його насмішкуватий, але уважний погляд, його впевнені кроки, його сила, що не принижувала, а наче піднімала мене. 

Як я могла дозволити собі захопитися іншим? Наречена героя не має права на такі думки. Я зціпила зуби й відвела погляд, притискаючи руки до колін, щоб вони не тремтіли.

Та вина не розчинила того вогню. Вона лише розбурхала його ще сильніше.

— Ти не змерзла? Сьогодні прохолодно.

Я здивовано підняла голову. Серце стиснулося, наче від несподіваного дотику. Так рідко останнім часом він звертався до мене першим, що ці слова прозвучали як подарунок. Наче маленька іскра у пітьмі.

— Н-ні, — відповіла тихо й відчула, як щоки спалахнули. Усередині розливалося тепло, і я майже соромилася цієї раптової радості. Так, ніби я мала право радіти навіть крихті його уваги.

Але Тарен так і не глянув на мене. Його очі були прикуті до вікна, а тон — рівний, без жодної інтонації. Наче він спитав це не для мене, а для себе, або просто з обов’язку.

Я опустила погляд і вп’ялася пальцями в тканину сукні, намагаючись утримати ту іскру живою, навіть якщо вона була лише примарою.

Притулилася лобом до скла й відчула, як карета здригнулася на вибоїні. Чомусь саме ця мить повернула мене у спогади. Знову нагадуючи про те, що колись… колись Тарен був іншим.