2.2

Я обернулась до Тарена. Його щелепи стиснулись. Він не дивився на мене. Лише вперед. Погляд різкий, обличчя напружене, рука — вже на руків’ї меча.

— Ти не маєш права… — сказав він тихо, майже шипінням. — Не смій вимагати її. Вона не твоя.

— Але й не твоя, — відповів Азраель спокійно. — І поки вона сама не скаже "так" або "ні" — вона нікому не належить.

Ці слова пролунали, як грім. Тиша після них була важчою, ніж удар.

Рука Тарена різко сіпнулась. Пальці на мечі стиснулись.

— Я не дозволю! — голос зірвався. Він зробив крок уперед.

Я відчула це до того, як побачила. І вже стояла між ними.

Не думаючи. Не плануючи. Просто стала. Між ним — і троном. Між гнівом — і тишею.

— Не треба, — прошепотіла я.

Тарен завмер. Його очі блищали — не від болю, а від образи. Він не звик, щоб я вставала поперек. Йому, герою.

— Відійди, Еліоро. Це не твоя справа.

Я не зрушила.

— Це моя справа, — сказала я рівно та спокійно, наче копіювала Короля Демонів. — Бо це моє тіло. Мій голос. І мій вибір.

Його обличчя смикнулось.

Мить. Потім ще мить.

Він відпустив руків’я, але нічого не сказав. Просто відвернувся.

Я знову повернулась до Азраеля.

Я ще не знала, на що погоджуюсь. Але знала одне: це вперше, коли я говорю сама — і мене слухають. І мені це подобалося.

— Має бути якась вагоміша винагорода. Я не варта того, аби бути будь-чиїм трофеєм.

— Не варта? — у голосі Азраеля не було осуду, лише легке здивування. — Чи не хочеш?

— Моя сила належить людям, моя вірність — королю, душа — богові, а рука…  — я зупинилась, губи затремтіли. —Тарену.

Повисла тиша. Азраель продовжував уважно мене оглядати, наче вивчаючи. Наче кожне моє слово мало значення. Наче Я маю значення.

— Люди вмирають, — озвався він тихо, — королі змінюються, боги мовчать. А твій наречений… байдужий до того, що ти відчуваєш. — голос демона був тихий, але я відчувала його кожною частинкою тіла, мов слова священика під час людської ісповіді. Не гучлі, але вагомі.

По спині та шиї пробігли сироти, а лице обпалило жаром.Я ковтнула повітря, не відповідаючи одразу.

— Я давно віддала всю себе, — ледве не шепочучи промовила, наче каялася у найважчому злочині.

Бажання обійняти себе було завеликим. Хотілося сісти прямо на цю кам’яну підлогу, обхопити себе, ховаючись від цього світу. Але я не могла. Я Свята Діва, що зобов’язана бути сильною.

Азраель лише усміхнувся і підвівся з трону. Тарен насупився, зробив невеличкий крок в мою сторону, але одразу ж зробив і два кроки назад. Якби мені зараз щось загрожувало, він би не врятував мене. Його гордість та амбітність важливіші, аніж моє жалюгідне життя. Від усвідомлення цього хотілося плакати… ридати навзрид… але це не вперше і не в останнє

Демон зробив повільний крок сходами. При цьому не відриваючи погляду від моїх очей. Він наче знав мене краще за мене.

З кожним його наступним кроком, мене оповивало все гарячіше полум’я. Воно було не ззовні, зовсім ні. Воно йшло з середини й нагадувала мою магію: теплу, чисту, приємну. Це як вечори, коли на вулиці хуртовина, але то за вікно. А попереду теплий камін, на плечах м’який плед, а в руках улюблена книга.

Кроки Азраеля звучали глухо, розмірено, наче кожен був частиною ритуалу, про який знали тільки він і… тиша.

Він не зводив погляду з моїх очей — не шукаючи слабкості, не вишукуючи згоди. Просто дивився, і в цій прямоті не було ані виклику, ані домінування. Лише чесність.

Я відчула, як напружуються плечі. Рука злегка здригнулась — звичка прикриватися жестом. Я чекала… чогось. Руху. Торкання. Слів, що порушать межу. Звикла, що наближення — завжди про контроль. Але він не зробив нічого з цього. Зупинився на відстані кількох кроків.

Достатньо близько, аби відчувати тепло його тіла, легкий запах хвої й нічного повітря. Але достатньо далеко, щоб я вирішувала, що буде далі.

Я хотіла відступити. Але не могла. Не від страху. А від того, що вперше мене не тягнули — а залишили вільною. Давали право вибору, відчуття керованості власного життя. Наче лише я можу вирішувати, як наділі змінюватиметься моє життя.

Азраель нахилив голову, трохи. Його голос, коли він заговорив, був м’яким, тихим, і чомусь — надзвичайно ясним.

— Бачу, ти чекаєш, що я щось візьму. Щось заберу. Поставлю умову, вимагатиму покори… Це ж те, до чого ти звикла, хіба ні?

Мої губи ледь розтулились, але слова не знайшлися. Він мав рацію — я чекала саме цього. Не через нього. Через всіх, хто був до нього.

— Але я не потребую сили, яку беруть. Вона нічого не варта. — Його очі потемнішали, але не стали жорсткими. — Мені цікаво, що ти даси — сама. І коли.

У моїй грудях щось змістилось. Серце стислось не від страху, а від… незвички. Вперше ніхто не хотів володіти чимось моїм. Вперше просто… чекали, поки я вирішу, ким бути.

Азраель ще мить дивився — і повільно відступив на півкроку. Цей рух — не капітуляція. Це було запрошення.

— Твій голос прозвучав. Його не можна забути, — додав він спокійно. — Але що ти скажеш наступного разу — залежить вже не від Тарена. Не від Бога. І не від мене.

Його погляд ще раз торкнувся мого — і знову нічого не вимагав. 

А потім він розвернувся й попрямував до виходу, не давши однозначної відповіді на наше прохання. Й від цього було не тільки страшно. Мене оповило й якесь почуття задоволення.

Що саме мені сподобалося у його реакції? Неоднозначність? Сила? Впевненість? Свобода? Чи все разом?

Він відчувався як ковток свіжого повітря після тижня серед смороду згнивших трупів та хворіючих живців.

Я залишилась стояти — не полонянка, не свята, не жертва. Просто я. І вперше за довгий час не знала, що з цим робити, допоки Тарен не штовхнув мене.