2.1

— Прошу? — повторив Азраель, наче не почув.

— Ми просимо… — Тарен зробив паузу, скрегочучи зубами. — ...аби ти послав свої сили до східного регіону. Там залишилися цивільні. Церква не встигає реагувати.

Азраель не відповів одразу. Його погляд ковзнув по Тарену, потім знову повернувся до мене.

І лише після кількох довгих секунд він заговорив — з ідеальною спокійною інтонацією:

— Отже... Герой, який завжди діє сам, знову прийшов "просити". І знову говорить так, ніби це наказ.

Його голос був глибоким, оксамитовим. Але в кожному слові читався підтекст: я вже чув це, я вже бачив таких, мене це більше не дивує.

— Твоя манера просити надзвичайно схожа на команду. Ти впевнений, що стоїш у правильному залі?

— Якщо ти хочеш бути частиною цього світу, — холодно відповів Тарен, — ти повинен діяти за його законами.

— Цікаво. — Азраель відкинувся трохи назад, ліва брова злегка піднялась. — Світ, у якому я чудовисько, а ти — герой. Де цінність вимірюється гучністю голосу і кількістю трупів у славу добра.

Тарен стиснув кулак, але промовчав. Я відчувала, як напруга загусла — але не між ним і демонічним королем. Вона вросла в мене. Я була між ними. Як завжди. Між двох вогнів, де в результаті буду винною саме я.

Азраель перевів погляд. І цього разу — не мимохідь. Він дивився на мене, довше, ніж потрібно для ввічливості.

— І ти... — сказав він тихіше. — Ти мовчиш. Але не тому, що не маєш чого сказати.

Я ледь помітно стиснула губи. Він не питав — констатував. І чомусь... я не відчула загрози. Лише дивне відчуття, ніби хтось нарешті помітив, що я існую.

— Скажи, — м’яко продовжив Азраель, — як довго ти дозволяєш іншим говорити замість тебе?

Тарен обернувся до мене різко, мовби щойно згадав, що я тут.

— Еліоро?

Його голос — уже з напругою, командою. Мене, як завжди, витягли в діалог, де я — не учасник, а доказ.

Я вдихнула. Довго. Повільно. І на мить мені здалося, що я стою не в тронній залі демона. А в єдиному місці, де хтось справді хоче знати, що я думаю.

Я дивилася на них обох. На Тарена — напруженого, гордого, схожого на статую переможця. На Азраеля — спокійного, мовчазного, справжнього.

Їхні голоси ще дзвеніли в повітрі, хоч обидва мовчали. І все чекало. Замок. Простір. Навіть світло в ліхтарях здавалося застиглим.

Я не знала, як почати.

Мій голос — те, що завжди було чужим. Його змінювали, направляли, заглушали. Я стільки років говорила як треба, що забула, як звучить моє "я".

Але він чекав. Не наказував. Не змушував. Просто дивився — і дозволяв.

Я зробила вдих. Випустила повітря повільно.

— Ми… — мій голос був трохи хрипким. Я відкашлялась. — Ми не маємо права вимагати. Але ми прийшли просити.

Тарен рипнув чоботом, наче збирався щось сказати, але замовк.

Азраель не перебивав. Навіть не зрушив.

— У тому містечку, що захопила скверна, залишилися не воїни. Люди. Діти. Старі. — Я говорила повільно, слова йшли важко. — І я знаю, що ми не можемо дати рівної плати. Але якщо… якщо ви допоможете — я… ми… зможемо зробити так, щоб це більше не повторилось.

Голос мій знову затремтів. Не від страху. Від того, що я давно не говорила сама за себе.

Азраель нахилив голову, не відводячи погляду. В його очах не було здивування. Лише уважність.

Не «як ти смієш говорити». А «я слухаю».

— Тепер я чую тебе, — сказав він тихо. І його голос прозвучав не як оцінка. Як факт.

— І?

Це вже був Тарен. Коротко, нетерпляче. Він дивився на мене, наче я щойно відступила від ролі. Він нахилився до мене:

— Ти ж не мусила… Ми домовлялись…

Я не відповіла. Лише втримала погляд. Уперше не на нього — а повз.

Бо раптом зрозуміла: я не хочу більше бути тим, що хтось “домовився” зі мною представляти.

Азраель не відповів одразу. Його погляд залишався на мені. Порожній — ні. Спокійний — так. Але цей спокій не був байдужістю. Це була вага.

Він дивився так, як дивляться не на прохання — а на істину. Як оцінюють не вигоду, а щось глибше.

— Я можу допомогти, — сказав він нарешті. Його голос залишався рівним, але кожне слово — точним, наче меч. — Але допомога має ціну. Не тому, що я жадібний. А тому, що світ такий. Бо ті, хто просять заради інших, завжди втрачають найбільше.

Я відчула, як щось холодне торкнулося грудей.

— Я вже назвав свою ціну. Її добре знає твоя церква. Ваш король. І навіть твій супутник.