1.3

Навколо замку не було вартових, не видно було ні факелів, ні руху. Але тиша не була мертвою. Вона була… свідомою. Якби замок умів думати — він спостерігав би за нами, але не судив.

Світло торкалося башт, і вони почали виблискувати не сірим, а бронзовим. Туман, що зависав між нами й входом, світився зсередини, як дим кадила. І мені стало соромно за ті історії, які я читала: про вогонь, каміння, крик і темряву. Замок був зовсім не таким. Він не благав бути улюбленим. І не намагався сподобатися. Він просто стояв. Незламний, як спокійна правда.

— Очікувала чогось страшнішого? — кинув Тарен, випереджаючи мене на кілька кроків. Його голос розчинився в тумані, не отримавши відповіді.

Я не відповіла. Бо страх — це коли ти точно знаєш, що перед тобою ворог.

А тут — я не знала нічого. І саме це було найцікавішим.

Ворота відчинились без жодного звуку — деревина стара, але жива, іржавих петель не було. Нас не зустрів жоден вартовий, ніхто не проголосив нашу появу. Ми просто… увійшли.

Перший крок у замок змусив мене зупинитись.

Я звикла до храмів — до каменю, холодного, як погляд настоятеля. До підлоги з мармуру, на якій зручно стояти на колінах, але не зручно ходити. До колон, що підтримують куполи, більші за людське життя. До світла, яке розсипається з вітражів, схожих на в’язниці для кольору.

Тут було інакше.

Стеля була нижча, ніж я очікувала — не принизливо низька, але достатня, щоб відчувати, що ти — не комаха. Стіни темно-сірі, майже чорні, вкриті матовим каменем, який вбирав світло замість того, щоб його відбивати. Але попри темряву — не було страху.

Світло йшло не згори, а знизу — у невеликих ніші на стінах горіли лампи. Не свічки, не магія, а справжні вогники в мідних чашах. Їхній запах був ледь вловимим — суміш олій, кориці та деревної смоли. Усе тут пахло… домом. Не моїм. Але чимось справжнім.

Підлога — з гладкого дерева, темного, проте теплішого за будь-який храмовий камінь. Ідучи коридором, я не чула власних кроків — звук поглинався тканиною, повітрям, тишею. Навіть наші голоси здавались тут недоречними. Церква любить гучність — співає, проголошує, змушує слухати. Тут — нічого не змушувало.

На стінах не було картин святих, зображень героїв чи сцен битв. Лише візерунки — різьблення, що плили, як вода: гілки, листя, зорі, кола. Усе — без початку і без кінця. Як дихання.

Тарен ішов упевнено, без здивування. Його спина пряма, крок швидкий. Він не зупинявся, не оглядався. Наче це все — не варте уваги.

А я… не могла не дивитись.

У церкві я завжди відчувала, що мушу бути чистою, світлою, правильною. Тут… я нічого не повинна була. Мене не оглядали. Мене не судили. Мене просто пустили — і залишили обирати, як відчувати.

Ми минали залу зі склепінням, схожим на кору дерева, де на підвісних платформах росли справжні трави — вони хилились до світла, що пробивалося крізь кругле вікно вгорі. Я майже зупинилась — дивитись на це зелене життя було як на заборонене. Але ніхто мене не квапив. Навіть Тарен мовчки пішов далі.

Ми пройшли останній поворот, і перед нами розчинились великі двері. Не прикрашені. Важкі, з темного дерева, з кованими ручками у формі сплетених крил. Не відкривались самі. Але нас уже чекали — без гучного оголошення, без барабанів і труб.

Служник у сірому одязі — без печатей, без лиця — відкрив двері жестом. Не сказав ані слова.

І ми увійшли.

Тронна зала була не схожа на жодну, яку я бачила в королівствах людей. Вона була не для слави. І не для страху.

Широка, але не гігантська. Стіни — не з мармуру, а з того ж темного каменю, живого на вигляд. Стеля йшла високо, але не нескінченно — і її підтримували арки, що нагадували кістки старих дерев. Підлога вкрита мозаїкою, не блискучою, не золотою — з сірих, сріблястих і чорних камінців, викладених у візерунки, що нагадували нічне небо.

Скрізь було тихо. Вогні палали у круглих ліхтарях вздовж стін, світло було м’яким, теплим. У ньому не було показної величі. Тільки ясність.

І там, угорі, на невисокій платформі, — він.

Азраель.

Король Демонів сидів на троні, вирізаному з одного шматка чорного дерева. Спина пряма. Руки на підлокітниках. Погляд — не зверху, а прямо. Його не оточували вартові, не стояли жриці, не летіли прапори. Він був один.

І виглядав завершеним.

Одягнений у темне — не блискуче, без корони, без золота. Його обличчя було без виразу, але не бездумне. Очі — янтарні, глибокі. Здавалось, що вони не світяться, а відбивають щось ізсередини.

Коли ми зупинились у кількох кроках, Тарен одразу заговорив. Гучно. Звично.

— Азраелю, Володарю Глибокої Півночі, ми прийшли з проханням. Скверна вийшла з-під контролю, і…

— Я знаю, — перебив його голос, спокійний, але не м’який. — Я чую її.

Це була не демонстрація сили. Просто факт. Так, ніби він щойно згадав, що у нього болять зуби — і так само спокійно про це сказав.

Я стояла поряд. Мовчки.

І він подивився на мене.

Погляд торкнувся — не тіла, не обличчя, не сукні. Мене. Всередині.

Це було щось нове.

Не молитва. Не вказівка. Не осуд. Просто спостереження.

Його очі не шукали в мені силу. І не слабкість.

Вони, здавалось, лише спитали: "Ти справжня?"

Я затримала подих. І відчула, що вперше за довгий час — хочу, щоб хтось почув відповідь.

— Ти знаєш, чому ми тут, — продовжив Тарен, не здригнувшись від перебивання. Голос його звучав рівно, але в ньому був виклик. — Скверна шириться, люди вмирають. І хоч ти цього й не визнаєш, але це — спільна загроза. Не тільки для людей.

Азраель мовчки слухав, злегка схиливши голову. В його погляді не було ані страху, ані нетерпіння — лише легка, майже ввічлива цікавість. Як у вчителя, що слухає, як учень намагається повторити складне слово, не розуміючи його сенсу.

— І тому ми просимо твоєї допомоги, — продовжував Тарен. — Хочеш довести, що ти не ворог — ось твій шанс.