1.2

Я вірила, що він бачить у мені не символ, а людину.

Але з роками його погляд став інакшим.

Після слави він рідше говорив зі мною не як із Дівою. Коли я мовчала — це було правильно. Коли відповідала — це здавалося йому зайвим. Торкання стали швидкими, жестами — економними. І навіть слова підтримки перетворилися на командний тон. Він більше не питав, чого хочу я. Бо думав, що вже знає. Бо вважав, що має право знати.

Зараз він спав навпроти — красивий, сильний, мовчазний. Мідні кучері м’яко спадали на лоб, вилиці лежали у світлі місяця так, наче їх малювали пензлем. У ньому все ще було те, що я колись полюбила. І тому боліло. Бо це лишалося — а він вже не той.

Я заплющила очі, вперше за довгий час дозволивши собі думку, яку боялась відчути вголос: “А якщо я люблю не його, а пам’ять про нього?”

Думка впала раптово — холодною краплею на розпечену шкіру.

Я стиснула губи. Мигцем зиркнула на нього — він усе ще спав, рівно, спокійно, з цим благородним профілем, що нагадував мені перші дні нашого знайомства. Його обличчя залишалося тим самим. Голос — теж. Манери… здебільшого. Просто… він став зайнятий. Стурбований. Напружений. Це не зміна, це життя.

Я відвела очі, глибоко вдихнула.

Ні. Це несправедливо.

Я не маю права думати так. Не після всього, що ми пережили. Не після того, як він тоді виступив проти Валдора. Не після стількох походів. Спільних ночей біля вогнища. Його слів — щирих, лагідних, справжніх. Він може бути жорстким зараз, та це не він змінився… Це світ. Тиск. Відповідальність. Йому важко, як і мені.

Це втома говорить, не я.

Я люблю його. Я ще люблю. Просто… давно не чула, щоб він любив у відповідь.

Слова спокійно лягли в думках, як камінці на дно глибокої води. Я не хотіла торкатись їх зараз. Не хотіла питати, чому ці почуття стали такими односторонніми. Це — потім. Не тепер. Не в кареті, вночі, на межі скверни й темряви.

Я пригладила складки тканини, обома руками обійнявши себе за лікті, ніби могла втримати від розпаду. Дихання стало рівнішим. Втома розтікалася по м’язах, важка, але не гнітюча — майже заспокійлива. І я знову повернулася до вікна.

Ліс за межами дороги тихо дихав ніччю. Пухнаста темрява ховала дерева, але на їхніх верхівках місяць залишав срібні обриси. Гілки погойдувались від легкого вітру, і здавалось, ніби самі шепочуть щось старе, забуте, затишне. Світлячки випливали з трави, повільно, наче вагались. Їхні тіла світилися м’яким, теплим світлом — не яскравим, не обов’язковим, просто… гарним. Їм не треба було бути сильними. Вони просто були.

Я стежила за ними, наче за сновидінням, яке ще не зруйнували слова. Дорога вилась між дерев, і світлячки летіли поряд, як супровідна свита нічної тиші. Я вдихнула аромат хвої й вогкості, і раптом згадала луки біля монастиря, де мене вчили читати псалми. Тоді теж було літо, і я любила вибиратись уночі — дивитися на зорі, поки ніхто не кликав.

Тепер мені ніхто й не кликав. І це було добре.

Я поклала голову до стіни карети. Віко повік злипалось, тіло нарешті приймало втому не як ворога, а як перепочинок. Образи в голові ставали м’якими: світло, гілки, білі сукні, теплі руки на моїх, коли ще був сміх, коли не було страху. Усе поступово розмивалось у сон.

Мені снилося, як я літаю над озером, і вода тягнеться до мене, відбиваючи зорі. Я усміхалась у сні.

І саме в той момент карета різко зупинилась.

Тіло зірвалося вперед, як стріла. Лоб ударився об протилежне сидіння з тупим, сухим звуком. Я зойкнула, інстинктивно схопившись за голову.

— Ай… — встигла прошепотіти, поки серце відновлювало ритм.

Очі ще не звикли до темряви. Дихання збилось, пальці шукають край лавки, щоб підвестись. Свідомість плутається між сном і реальністю. В кареті пахне пилом, деревом і раптовим рухом.

Я повільно підняла голову. Навпроти — Тарен. Він вже не спав.

Він сидів так само рівно, як і раніше, спокійно дивився на мене — навіть не з цікавістю, швидше з оцінкою. Його обличчя не виражало здивування чи турботи. Тільки нейтральність. Ледь помітне підняття брови.

Я витерла лоб тильною стороною долоні. Удар залишив тупий біль над бровою. Він нічого не сказав.

— Все гаразд, — видушила я з себе сама, бо мовчання почало душити.

— Виходь, — просто відповів він, вже відкриваючи дверцята. — Ми на місці.

Я ще сиділа, кліпаючи очима, поки свіже повітря вдарило в обличчя. Він уже стояв надворі, обличчя ледь повернуте, голос кинувся назад, короткий і твердий:

— Ходімо, Еліоро.

І я пішла. Як завжди.

Коли я ступила на землю, ноги ще були ватяні після нічної поїздки. Повітря було вологим і прохолодним, але не різким — туман ледь ворушився, як тканина на вітрі. Перед нами — височіли темні башти замку, контури яких поступово розкривались, коли небо почало сіріти.

Схід сонця тільки народжувався, золотаве світло повільно протікало крізь туман, лягало на каміння і робило його майже живим. Вежі були не гострі, а округлі, з вузькими вікнами, мов очима, що спостерігають, але не вирішують. Від замку не тягнуло страхом — навпаки, було щось... глибоке. Тихе. Як темна вода в гірському озері — незрозуміле, тому лякаюче. Але не вороже.

Мури старі, вицвілі, проте жодна цеглина не була вибита. Ворота — високі, різьблені, із зображенням крилатих істот, яких я не знала. Замість розп’ять чи гербів — зірки, півмісяці, хвилі. Символи не релігії — природи. Ритму. Пам’яті.