1.1

Я ще стояла. Це вже здавалося досягненням, хоч ніхто не рахував. Спина гнулася під вагою тканини, що до обіду встигла увібрати і піт, і кров, і вологу з чиїхось сліз. Світло на моїх долонях ще тліло — приглушене, в’язке, наче саме втомилося світити. Мені здавалося, що воно пульсує в унісон із головним болем, який ніяк не минав уже другий день. Я не рахувала, скільки людей торкнулася сьогодні. Лише згадувала очі — десятки, сотні. Прохання, надія, страх. І жодного разу — погляд, що спитав би, як почуваюся я.

Свята Діва — вони зверталися до мене, схиливши голови. Цілували поділ моєї сукні, простягали дітей, клали руки мені на груди й шепотіли молитви. Я була для них символом милості, спасіння, благословення. Лампа на їхньому шляху. Їхня надія. Їхній інструмент. І я горіла. Тиха, мовчазна, покірна — я горіла кожного разу, коли хтось торкався мене й просив ще трохи світла. Віддавала себе повністю, до дна. Бо так треба. Бо я повинна. Бо так правильно.

Позаду хтось прошепотів, ледве чутно — голос жінки, тріснутий турботою:

— Вона блідніє… Їй треба перепочити…

Кроки стихли на кілька секунд. Навіть дихання завмерло. Але наказу не прозвучало. Ніхто не наблизився, не простягнув руки, не поклав на плече плащ. Просто пауза — як коротке помилування — і знову тиша.

— Еліоро, — заговорив Тарен, стоячи ліворуч. Його голос розрізав повітря різко, впевнено. Він навіть не дивився на мене — говорив уголос, до всіх, ніби оголошував перемогу. — Ти сильна. Бог з тобою, ми бачимо це щодня.

Його рука злегка торкнулася моєї спини — не підтримка, а скоріше знак: іди далі. Потім, звертаючись до людей, він додав, наче вирок:

— Вона витримає. Вона — наша надія. Свята Діва світить доти, доки її потребують.

Хтось з натовпу зітхнув з полегшенням. Інші схилили голови. Один чоловік навіть опустився на коліна, тримаючи немовля. Я мала продовжити. Я мусила.

— Будь ласка… — прошепотіла жінка з пов’язкою на плечі. — Хоч один дотик…

Я кивнула. Усміхнулась, як звикла. Посмішка лягла на обличчя автоматично, як маска, натягнута на втому.

Зі світлом, яке знову спалахнуло в долонях, я нахилилася над нею. Мені здалося, що в цей момент навіть земля під ногами глухо стогнала разом зі мною. Але всі дивилися на жінку. На світло. Ніхто — на мене.

Ніхто не бачив, як плечі опускаються трохи нижче. Як ноги підкошуються під вагою благословення. Як пульс б’ється в скронях, а думки починають сповзати у порожнечу.

"Вона сильна", — сказав Тарен. І всі повірили. А я — повинна відповідати їхній вірі.

Коли я торкнулася останньої жінки — тієї, що тримала на руках хлопчика з обпеченими ногами, — пальці в мене більше не світилися. Я намагалася змусити світло знову заграти під шкірою, напружилася, нігті вгрузли в долоню, але… нічого. Порожнеча. Тиха, тягуча, як вода в колодязі, що давно висох.

Я підвела очі й побачила, як ті, хто ще кілька годин тому благали, тепер мовчки розходяться. Дехто кидав винуваті погляди, дехто — розчаровані. Але більшість просто відвертались. Зцілені — отже, більше нічого не треба.

Я стояла мовчки, руки обвисли вздовж тіла, плечі тремтіли від напруги. Думки стали в’язкими. У повітрі ще тримався запах крові, диму, поту, коли Тарен покликав:

— Досить. Уже час. Карета чекає.

Він не підійшов одразу — говорив на відстані, як до слуги, що виконав завдання. Його очі ковзнули по мені поверхнево, оцінюючи, не затримуючись, не турбуючись. І тільки коли я зробила крок і трохи похитнулась, він з неохотою наблизився. Торкнувся ліктя — різко, практично — і повів до виходу.

Моє тіло мовчало, слухняне, як завжди. Але кожен рух давався з зусиллям, наче я тягнула за собою щось важке, глибоке, не своє. Вулиця була темна, дощ тільки закінчився — каміння під ногами ще блищало. Під копитами коней стояла вода. Карета чекала вже давно, прикрашена символами героїчного ордену, з золотим гербом на дверцятах. Коли ми наблизились, візник відчинив її мовчки.

Тарен тримав дверцята, не дивлячись на мене. Лише сказав сухо:

— Обережно. Не впади.

У голосі не було турботи — лише формальність. Його обличчя залишалось спокійним, незворушним. Як у воїна, який щойно виконав завдання й тепер готується до наступного. Я вдячно нахилила голову, сідаючи, хоч він навіть не чекав на цей жест.

Усередині було прохолодно. Пахло деревом і воском. Він сів навпроти, одразу відвернувшись до вікна. Лівою рукою поправив плащ, праву поклав на руків’я меча. Поза — рівна, майже парадна. Він не дивився на мене, не питав нічого. Мовчав, як чужинець. Наче я — вже не людина, а частина обов’язку. Образ, який добре виглядає на тлі благочестя. Символ, яким зручно прикриватися. І тільки.

Я спробувала заховати руки в складках сукні — тремтіння не проходило. Зап’ястя боліли, а пальці неслухняно згиналися. Але він цього не бачив. А якби й бачив — чи мав би значення?

Стук коліс лунав рівно, глухо. Я дивилася на своє відображення в темному вікні — змазані риси, потемнілі кола під очима, стиснуті губи.

— Завтра ми прибудемо на північ, — озвався він нарешті, голосом, що не терпів заперечень. — Якщо Король Демонів справді не ворог, він має це довести. Якщо ні — змусимо.

Я не відповіла. Лише відвела погляд — не в знак згоди, не у протест, а просто щоб не думати. Щоб не слухати ще одне «треба». Щоб не чути голосу, який з кожним днем ставав більш відстороненим. Від мене. Від нас.

Повернулась до вікна, сперлася чолом об холодне скло. Світ зовні ще тримався за обрій. Сонце опускалося повільно, наче йому не хотілося зникати з цього світу, що тріщав по швах. Промені були тьмяні, майже розчинені у пилу, піднятого копитами коней. У світлі цього вечора всі кольори здавались розмитими, змиленими — так, наче реальність сама втрачала чіткість.

Карета стугоніла колесами, перевалюючись через каміння і ями. Ми прямували на північ без зупинок, і нас чекала довга ніч — ще одна, де мої думки не дадуть заснути, а тиша втиснеться в груди.