***

Колись ти зрозумієш, що серце — це дивовижна річ. Воно може нескінченно втомлюватися, закриватися на тисячу замків і давати собі найжорсткіші клятви більше ніколи й нікому не вірити.

Бувають дні, коли ти дивишся на світ, як затихаює вечірнє сонце над водою, і відчуваєш лише глибоку, гостру тишу. Після того, як хтось пройшовся по твоїй душі брудним взуттям, після зрад і чужої байдужості всередині поселяється страх. Страх знову пустити когось близько, відкрити свої вразливі місця й отримати черговий удар під дих. Здається, що простіше й безпечніше випалити все всередині дотла, обнести себе колючим дротом і бути в цій холодній автономії, ніж ризикувати знову. Ти вчишся виглядала неприступною, стаєш жорсткішою, відрізаєш зайвих людей без жалю.

Але в тому й полягає диво. Попри весь гіркий досвід, попри всі рубець-спогади й вибудовані стіни, серце все одно не здатне остаточно згаснути. Навіть під найтовстішою бронею воно ніколи не перестане чекати.

Тільки воно більше не купується на дешеві трюки, гучні обіцянки чи красиві слова. Воно більше не шукає тих, хто хоче просто взяти своє й піти далі. Воно чекає на того, хто торкнеться його не руками, а душею. Чекає на людину, яка не злякається твоїх колючок і твого вогню, яка відчує твоють тональність без зайвих пояснень і прийде не для того, щоб щось зламати, а щоб стати твоїм затишком. Як цей останній промінь сонця, що м’яко лягає на чашку гарячої кави й пелюстки квітів.

І коли ти це зрозумієш, ти більше не будеш засуджувати своє серце за його минулий страх чи шрами. Ти подякуєш йому за цю загартовану силу й за те, що воно зберегло в собі світло для того самого, єдиного дотику.

Колись ти зрозумієш, що твоє серце заслуговує розуміння і підтримки саме від тебе