***

Колись ти зрозумієш, що найгірші емоційні гойдалки іноді влаштовуєш собі ти сам.

Не тому, що тобі подобається страждати. Просто тобі страшно від того, що ти насправді відчуваєш.

Ти підпускаєш людину ближче, а коли раптом стає по-справжньому добре — лякаєшся і відходиш. Потім сумуєш, згадуєш її голос, повідомлення, якісь абсолютно безглузді дрібниці, і думаєш: «Навіщо я це зробив?». Повертаєшся. Людина знову поруч, і замість полегшення в тебе знову починається внутрішня паніка: а раптом занадто близько, а раптом залежатиму, а раптом буде боляче?

І ти знову відступаєш. Потім знову тягнешся.

І так можна ходити по одному й тому самому колу, переконуючи себе, що просто «не розібрався у своїх почуттях».

Та ти розібрався. Просто тобі страшно.

Але сам боїшься визнати.

Страшно визнати, що ця людина стала важливою. Страшно втратити контроль. Страшно показати себе без звичного панцира, де ти сильний, незалежний і тобі начебто нічого не треба.

Тому набагато простіше сказати: «Не знаю, чого хочу». Хоча іноді ти чудово знаєш. Ти просто дуже хочеш не хотіти.

І ось тут починається найсмішніше. Ми можемо годинами аналізувати чужі слова, шукати підтексти, знаходити причини, чому «щось не так», хоча весь цей час проблема сидить у нас самих і тихенько тримає пульт від наших емоцій. А потім дивуємося, чому людина втомилася від нашого «підійди — відійди».

Нііхто не зобов’язаний все життя стояти біля дверей, які ти то відчиняєш навстіж, то зачиняєш перед носом.

І, можливо, колись ти зрозумієш: не кожне почуття треба перевіряти на міцність втечею. Іноді треба просто залишитися. Не тікати, коли стало добре.

Не шукати проблему там, де тобі просто вперше за довгий час по-справжньому добре.

Бо страх — ще не доказ того, що це не твоє.

Іноді страх приходить саме тоді, коли ти нарешті отримав те, що боявся втратити.

Колись ти зрозумієш, що ти сам собі ворог