***

Колись ти зрозумієш, що своє життя треба малювати яскравими фарбами і усмішкою.

Бо чомусь ми часто починаємо з олівця. Обережно, тоненько, без різких рухів. Щоб не зіпсувати. Щоб усе було пристойно, правильно, без зайвих плям і надто сміливих кольорів. Потім дивуємося, чому картина якась сіра.

Ми залишаємо на потім сукню, яку дуже хочеться вдягнути. Відкладаємо поїздку, бо зараз не час. Не купуємо ту саму дурнувату чашку, яка чомусь страшенно подобається. Не йдемо танцювати, бо «люди ж дивляться». Не телефонуємо першими, бо раптом подумають щось не те. Навіть радіти іноді намагаємося тихенько, ніби щастя теж треба поводитися пристойно.

І поступово вчимося жити так, щоб нічого не розлити. Та тільки разом із фарбами ми чомусь змиваємо й саму картину.

А життя взагалі не дуже любить акуратних художників. Воно весь час щось псує: бризкає червоним не туди, проводить чорну смугу просто через улюблене місце, змушує змішувати кольори, яких ти ніколи не збирався змішувати.

Найкращі картини майже ніколи не виходять чистими і охайними. На них є плями, криві лінії, занадто багато сонця в одному місці й зовсім мало там, де ти його планував.

Зате на них хочеться дивитися.

Можливо, не варто весь час тримати пензлик над полотном і боятися поставити зайвий мазок.

Та постав його вже нарешті! Не сподобається — домалюєш. Що тут складного? Захочеш інший колір — змішаєш. Але не залишай усе полотно білим тільки тому, що колись хтось сказав тобі, що червоного забагато.

Зрештою, це ж твоє життя. Ти художник

Колись ти зрозумієш, що для щастя в тебе є вся палітра