***

Колись ти зрозумієш, що залишити порожнє місце — це теж мистецтво.

Ми чомусь дуже не любимо порожнечу. Вона повільно або вбиває, або робить тебе самого пустим і сухим.Побачимо вільну полицю — і вже починаємо думати, що б туди поставити: книжку, свічку, фотографію, якусь дрібницю, а найкраще — вазу. Бо порожня полиця чомусь виглядає так, ніби з нею щось не так. Або так не прийнято. Є місце і його треба заповнити.

Так само порожній стіл, порожній кут, вільне крісло. Нам постійно хочеться щось додати, аби тільки простір не залишався таким, яким він є. Мав вагу.

А потім одного дня ти ловиш себе на тому, що вже майже готовий поставити нову вазу. Навіть дивишся на неї й думаєш, що вона сюди наче пасує. Красива, доречна, нічого зайвого. Саме така, яка тобі ідеально пасує.

І раптом зупиняєшся.

Бо є дивний страх, що їй тут не місце. Чи точно вона задовольнить всі твої потреби ? І ідеально впишеться. Не тому, що полиця замала чи ваза не підходить за кольором. Просто це місце настільки прекрасно порожнє, що будь-яка річ поруч із ним здається зайвою.

І ти залишаєш усе як є. Бо вже все ідеально.

Дивишся на цю порожність і раптом розумієш, що вона тобі подобається. У ній є повітря. Є спокій. Є щось дуже чесне, чого не хочеться псувати поспішним «давай сюди щось поставимо».

Можливо, не кожне порожнє місце треба заповнювати.

Деякі з них варто просто залишити такими.

Навіть якщо дуже хочеться поставити вазу.

Бо іноді найкраще, що може стояти на своєму місці, — це порожність.

Колись ти зрозумієш, свій прекрасний простір треба цінувати. І, якщо вже ставити вазу, то дуже коштовну