***

Колись ти зрозумієш, що якщо тобі комфортно наодинці із собою, то й людям поруч із тобою буде комфортно.

Найважче — це коли людина сама себе не витримує. Їй постійно треба хтось поруч. Поговорити. Написати. Подзвонити. Кудись піти. Лише б не залишитися наодинці з власними думками.

Тиша починає дратувати. Вечір здається порожнім. Телефон перевіряється кожні п'ять хвилин — раптом хтось згадав. А потім з'являється людина — і на неї тихенько вішається весь цей внутрішній шум.

«Розважай мене. Заспокоюй мене. Доведи, що я тобі потрібен. Не відходь далеко, бо мені знову стане порожньо».

Ну а людина тут до чого?

Вона ж не зарядний пристрій для твоєї душі.

Коли тобі добре із собою, все стає набагато простіше. Цінніше, навіть у своїх власних очах. Ти не тримаєшся за людей зубами. Не вимагаєш постійної уваги. Не влаштовуєш трагедію з того, що хтось зайнятий своїм життям. Ти можеш сказати: «Іди, займайся своїми справами. Побачимось потім». І справді піти займатися своїми.

Оце, до речі, дуже приваблива якість — коли людині не треба постійно доводити, що вона комусь потрібна. Їй просто добре самій. Наодинці з власною тишею.

А з кимось — ще краще.

І різниця величезна.

Коли ти приходиш до людини не від порожнечі, а з власного повного життя, ти вже нічого з неї не вимагаєш. Ти просто обираєш бути поруч. Ти даєш.

Колись ти зрозумієш: люди найбільше розслабляються поруч із тими, кому не треба їх використовувати, щоб почуватись добре.

А для цього спочатку треба навчитися нормально проводити час із одним дуже непростим співрозмовником.

Ім'я якого — ти.