***

Колись ти зрозумієш, що марно змінювати свої стандарти під чужий погляд. Просто витратиш час. Та час покаже, як сильно ти помилявся. Поставить на коліна саме за те, що зраджуєш себе, перш за все. Задай собі питання, а для чого?

Найгірше навіть не те, що люди можуть тебе не зрозуміти. До цього звикаєш. Найгірше — коли сам починаєш переконувати себе, що хочеш забагато. Що повага — це вже розкіш. Що щирість тепер рідкість, тому можна погодитися й на менше. Що твої принципи давно застаріли, а світ став іншим. Що ти маєш поступитись, бо трохи мудріший, розумниший, терплячий.

І ти починаєш відступати. Не різко. По сантиметру. Тут промовчав. Там проковтнув образу.Тут зробив вигляд, що нічого не сталося. Тут погодився з тим, від чого ще вчора відмовився б без жодних вагань. Наче нічого страшного. Наче це дрібниці. Ти ж вище за це. Ти ж можеш поступитись. Можеш погодитись аби людині було приємно і комфортно з тобою.

А потім дивишся на себе і не розумієш, чому всередині порожньо. Де дівся вчорашній запал? Де ділись усміхнені очі? Люди навколо ті самі, життя ніби теж, тільки поруч із собою вже не так спокійно. Зникла гармонія і самоповага.

Найприкріше, що все це було даремно. Ті, заради кого ти себе змінював, однаково не стали ближчими. Не оцінили. Не змогли чи не хотіли? Зате від себе відійшов так далеко, що дорогу назад довелося шукати довго. Та ще і в повній темряві навпомацки.

Не потрібно ставати меншим, щоб комусь було поруч зручніше. Не потрібно переконувати себе, що твої цінності занадто високі. Якщо доводиться відмовлятися від себе, щоб утримати когось поруч, ціна завжди буде зависокою. Твої люди люблять тебе саме з твоїми тарганами. Повір! Не має нічого кращого за яскраву живу людину. Насамперед чесну перед собою!

Колись ти зрозумієш, що проблема ніколи не була в твоїх стандартах. Проблема починалася в ту мить, коли ти переставав вірити, що маєш право жити саме за ними.