***

Колись ти зрозумієш, що по-справжньому пишатися можна лише своїм серцем, якщо воно не втратило людяності.

Життя обов'язково тебе змінить. Будуть люди, які розчарують. Будуть слова, які ще довго болітимуть. Будуть моменти, коли захочеться закритися від усього світу й більше нікому не вірити. І, чесно кажучи, це набагато легше. Набагато. Після болю дуже легко стати холодним. Дуже легко перестати співчувати, перестати довіряти, перестати помічати чужий біль. Здається, так безпечніше. Та найбільша сила не в тому, щоб перестати відчувати. Найбільша сила — пройти через усе це й не дозволити болю визначити, ким ти станеш.

Бо який сенс у всіх досягненнях, якщо дорогою ти втратиш себе? Який сенс у силі, якщо разом із нею зникла доброта? Який сенс у досвіді, якщо після нього серце стало байдужим?

Життя перевіряє нас не кількістю випробувань. Воно тихо спостерігає, що залишається в нас після них. Бо пережити біль може майже кожен, а от не дозволити йому перетворити себе на чужу людину — це вже зовсім інше.

Та знаєш, людяність — це не лише про те, щоб не озлобитися. Це ще й про здатність радіти чужому щастю, коли в тебе самого непростий період. Про вміння дякувати за дрібниці, не втрачати цікавість до життя, сміятися від душі, вірити людям, попри минулі розчарування. Про бажання творити добро не тому, що так правильно, а тому, що інакше твоє серце не вміє.

Колись ти озирнешся на своє життя і зрозумієш: найбільше варте поваги не те, чого ти досягнеш. Найбільше варте поваги те, що, пройшовши через втрати, розчарування і несправедливість, ти не перестаєш бути людиною.

Бо по-справжньому пишатися можна лише серцем, яке, попри все, не втратило людяності. Саме воно здатне любити без страху, довіряти без вигоди, помічати красу у звичайному й щиро радіти життю. І, мабуть, це найбільший успіх, який тільки може здобути людина.

Колись ти зрозумієш, що твоє добре серце - скарб, який ти сам собі можеш подарувати