***

Колись ти зрозумієш, що найбільше себе обкрадаєш не тоді, коли хтось тебе не цінує. А тоді, коли сама відмовляєшся жити так, як відчуваєш. Саме так, як хочеш.

Ми дивно влаштовані. Можемо роками переконувати себе, що ще не час. Терпіти те, що давно перестало радувати. Відкладати свої бажання, свої слова, свої рішення. Наче життя нікуди не поспішає і завжди дочекається. Але кожне «потім» непомітно стає «ніколи». А ти все чекаєш чогось.

Ми крадемо в себе сміливість, коли мовчимо замість сказати. Крадемо свободу, коли погоджуємося лише тому, що так легше. Крадемо радість, коли живемо так, щоб не розчарувати інших. І найдивніше, що ніхто нас до цього не змушує. Ми робимо це власними руками. А потім одного дня дозволяєш собі бути чесною із собою. Так, не зручною. Не правильною. Не такою, якою тебе хочуть бачити. А справжньою. Собою.

І виявляється, що для щастя не завжди потрібно щось отримати. Іноді достатньо перестати забирати це у себе. Перестати так підло брехати собі.

Колись ти зрозумієш, що чесною із собою може бути лише смілива людина. Бо потрібна велика сміливість, щоб зізнатися собі, що більше не хочеш жити так, як живеш. Що давно втомилася мовчати. Що обрала не себе. Що роками відкладала власне життя на потім. Не кожен готовий почути цю правду. Але саме з неї починається свобода. Бо від себе неможливо втекти. І немає більшої радості, ніж одного дня перестати красти у себе власне життя.

Колись ти зрозумієш, що правда - це велика розкіш, але яку ти можеш собі нарешті дозволити.