***

Колись ти зрозумієш, що взаємність — це норма.

Не подарунок долі. Не рідкісна удача. Не щось, що потрібно заслужити.

Ти ще будеш вкладати більше, ніж отримуєш у відповідь. Будеш першою писати, першою миритися, першою підтримувати. Будеш знаходити пояснення чужій байдужості, чужій зайнятості, чужому небажанню бути поруч. Тому що коли нам хтось дорогий, ми завжди знаходимо для нього виправдання.

Ти ще віритимеш, що якщо любити сильніше, старатись більше, чекати довше, то все обов'язково зміниться. А потім одного дня помітиш просту річ.

Люди завжди знаходять час на те, що для них важливе.

Не ідеальний час. Не зручний час. Просто знаходять.

І раптом виявиться, що тобі більше не хочеться бігти назустріч тим, хто стоїть на місці. Не хочеться витягувати розмову самотужки. Не хочеться весь час бути тим містком, який з'єднує береги.

Ти зрозумієш, що справжні стосунки, дружба, любов, навіть звичайне людське тепло не тримаються на зусиллях однієї людини.

Бо все живе рухається назустріч.

Квітам потрібне сонце, а сонцю — небо. Розмова складається з двох голосів. Навіть танець неможливий, якщо рухається лише один.

І тоді ти перестанеш стукати в зачинені двері.

Не через образу.

Не через гордість.

А тому що нарешті зрозумієш свою цінність.

Ти зрозумієш, що тебе не потрібно випрошувати. Не потрібно заслужувати місце в чиємусь житті. Не потрібно переконувати когось тебе любити, цінувати чи поважати.

Колись ти зрозумієш, що взаємність — це норма.

І все, що справжнє, рано чи пізно робить крок назустріч.

Колись ти зрозумієш