38

О шостій тридцять вечора чорна машина Олега зупинилася біля під’їзду багатоповерхівки, де мешкали його батьки. Руслана сиділа на пасажирському сидінні, дивлячись на знайомий фасад. Липневе сонце вже котилося до заходу, залишаючи на небі довгі золотаві смуги, але на душі було холодно й порожньо.

Олег заглушив двигун і на секунду затулив обличчя долонями. Потім важко зітхнув, повернувся до неї і намагався посміхнутися - винувато, з тією дитячою надією, яка видавала його з головою:

- Русю... Слухай, вона ж моя мати. Мабуть... мабуть, вона просто хоче як краще. Ну, по-своєму бачить моє майбутнє, перегинає, звісно, але... давай спробуємо спокійно, без війни?

Руслана слухала його і відчувала, як усередині все стискається від холодної, гіркої правди. «Хоче як краще». Знайома фраза, якою виправдовують будь-який тиск і насильство над чужою волею. Олег усе ще шукав у матірних вчинках виправдання, усе ще підсвідомо хотів вірити, що вона просто заблукала у своїй турботі. У ту ж секунду Руся чітко зробила для себе висновок: буде неймовірно складно. Не тому, що Світлана Василівна почне кричати чи погрожувати. А тому, що їй доведеться боротися не лише з маніпуляціями матері, а й із сліпою вірою самого Олега в те, що його родина просто «переймається». Захищати його доведеться від його ж власних ілюзій. Вона не стала сперечатися чи розбивати його слова докорами. Лише м'яко торкнулася його плеча і спокійно кивнула:

 - Добре, Олеже. Спокійно так спокійно. Виходімо.

 Вони піднялися ліфтом на поверх і натиснули на дзвінок. Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Світлана Василівна. Учорашньої блідості, тремтячих рук і сліду від «серцевого нападу» не залишилося й згадки. Вона виглядала бездоганно: дорогоцінний домашній костюм пастельного кольору, ідеальна зачіска, а на обличчі - м'яка, майже материнська усмішка гостинності. Вона виглядала так, ніби запросила улюблених родичів на недільний чай, а не влаштовувала складну геополітичну гру у власному домі.

- Ой, діти! Прийшли! - її голос пролунав дзвінко й лагідно. Вона зробила крок уперед, першою поглянувши на Руслану так, ніби вони не обмінювалися холодними війнами кілька днів тому. - Проходь, Руслано. Рада, що ти змогла вирватися. Роззувайтеся, не соромтеся, все вже готове на столі.

У передпокої панувала звична для їхньої квартири ідеальна тиша й тонкий шлейф дорогих парфумів із нотками цитрусів і лаванди. Коли вони пройшли до просторої вітальні, за масивним обіднім столом уже сидів батько. Він мовчки підняв очі від газети, кивнув Олегу й сухо, але ввічливо промовив:

- Добрий вечір, Руслано. Сідайте.

Стіл був сервірований за всіма правилами етикету: блискучі прибори, кришталеві келихи, витончені салатники. Атмосфера здавалася настільки затишною і цивілізованою, що будь-який різкий рух чи підвищений голос із боку Олега чи Русі виглядав би дикою, недоречною істерикою. Вони сіли за стіл. Світлана Василівна особисто взялася накладати їжу в тарілки, створюючи ілюзію турботливої господині.

- Їж, дівчинко, їж, - вона лагідно присунула тарілку до Руслани, сідаючи навпроти й спираючись підборіддям на складені руки. Її погляд був до болю уважним, скануючим, але водночас невинним. - Олег казав, ти зараз повністю поринула в роботу після цієї поїздки до моря... Як там твої будні в бухгалтерії? Не нудно після романтичних пригод?

Це був перший тонкий укол. Безвинне питання, яке мало нагадати Руслані про її просте, «буденне» місце порівняно з тими грандіозними перспективами, які мати малювала для Олега. Олег одразу напружився, відкриваючи рот, щоб відповісти за неї, але Руслана випередила його. Вона спокійно підняла погляд на Світлану Василівну, легко посміхнулася куточками губ і рівним, спокійним голосом відповіла:

- Робота є робота, Світлано Василівно. Цифри вимагають точності, а не емоцій. Але, знаєте, після всіх потрясінь цього літа мені навіть подобається така стабільність. Коли все чітко, прозоро і без чужих вистав.

У вітальні на секунду повисла така тиша, що стало чутно, як тікає годинник на стіні. У погляді Світлани Василівни на мить промайнуло холодне, гостре здивування - вона явно не очікувала настільки спокійного й виваженого відсічу з перших же хвилин.

Світлана Василівна повільно повіла бровою, ніби оцінюючи силу удару, але маску господині не скинула. Вона лише м’яко всміхнулася й підсунула до Руслани келих із виноградним соком.

- Ну що ж, прозорість - це чудово. Я завжди цінувала в людях чіткість, - Світлана Василівна спиралася ліктями на стіл, зчепивши пальці в замок. Її голос лився спокійно й оксамитово. - Саме тому я й вирішила зібрати нас усіх разом. Аби між нами не було жодних непорозумінь, домислів чи ображань.

Батько мовчки відклав виделку й подивився на Руслану. Його погляд був важким, вичікувальним - він підтримував дружину без слів, як це буває в сім'ях, де роль лідера віддана назавжди.

- Руслано, - продовжила мати Олега, трохи подаючись уперед. У її очах спалахнув той самий холодний, вивірений розрахунок. - Ти дівчина доросла, старша за мого сина, розумна. Працюєш, сама заробляєш собі на життя. І я певна, що ти бажаєш Олегу тільки найкращого. Скажи мені чесно, як жінка жінці... Тобі не здається, що ставити хлопця перед вибором між вашим спільним майбутнім і почуттями зараз - це трохи егоїстично?

Олег аж сіпнувся на стільці, обличчя його миттєво зблідло:

- Мам! Що ти таке кажеш?! Ми ж домовлялися...