37

Руслана повільно зачинила за собою важкі двері під’їзду, почувши, як за спиною загули баси двигуна Олега - він поїхав до себе, назустріч тому самому шторму, якого вони обидва так боялися.

Вона піднялася на свій поверх, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Літнє спекотне повітря в під'їзді здавалося важким і нерухомим. Руся відчинила двері своїм ключем і тихо ступила в прохолодний передпокій.

З кухні одразу ж визирнула мама з рушником у руках. Вона кинула один-єдиний погляд на бліде, виснажене обличчя дочки, на її втомлені очі - і миттєво все зрозуміла без жодних слів.

- Повернулися... - тихо мовила мама. У її голосі не було докору - лише глибока материнська тривога. Вона відклала рушник і вийшла в коридор. - Що сталося, Русю? На тобі ж лиця немає.

Руслана мовчки скинула взуття, пройшла за матір'ю на кухню й важко опустилася на стілець. Вона закрила обличчя долонями, відчуваючи, як усередині знову підступають сльози.

- Мам...- голос Русі тремтів. Вона почала розповідати, детально згадуючи кожне слово з того ранкового дзвінка: як Світлана Василівна м'яко, у цукерковій обгортці «турботи про майбутнє», повідомила про коледж під Лондоном, як виставила це так, ніби Олег зобов'язаний їхати заради їхнього спільного щастя.

- Понімаєш? Вона не забороняла. Вона зробила так, що відмовитися - це ніби знищити його майбутнє. А я... я виглядаю просто якоюсь перешкодою на шляху.

Мама мовчки слухала, опершись об стіл. На її обличчі з'явилася гірка, зріла вираженість жінки, яка за своє життя надто добре вивчила цей тип лицемірних, багатих маніпуляторш. Вона підійшла до плити, налила в чашку прохолодної води й поставила перед дочкою.

- Пий, - м'яко сказала вона, сідаючи навпроти. - І розказуй далі. Що Олег? Він же не погодився отак просто?

- Ні, - Руслана взяла чашку холодними пальцями, але пити не стала. - Він сказав, що нікуди не їде. Ми навіть посварилися через це в машині, я плакала... Він запевняв мене, що вибере нас. Але зараз він поїхав туди, до них додому. Сам. На розмову з батьками.

Мама важко зітхнула, відводячи погляд у вікно, де за склом буяв сонячний літній день. Вона чудово розуміла, який тиск чекає на хлопця в тому будинку.

- Ну, тепер тримайся, - тихо мовила вона, знову дивлячись на дочку. - Якщо його мати справді така стратег, як ти кажеш, вона так просто не здасться. Офіційними заборонами його не візьмеш - він упертий. Значить, шукатиме інші шляхи. М'якіші, але болючіші.

Руслана здригнулася від цих слів, бо відчуття тривоги всередині неї стало ще гострішим, ніби передчуваючи біду, яка вже вирувала в сусідньому районі міста.

Випивши води, Руслана пішла до ванної. Вона ввімкнула душ і довго стояла під прохолодними струменями, намагаючись змити із себе пил дороги, важкий страх і залишки солоних сліз. Літня спека поступово виходила з тіла, але внутрішній неспокій нікуди не зникав. Перевдягнувшись у легкі домашні шорти та майку, Руся вийшла до кімнати. Настінні годинники цокали надто голосно, вимірюючи хвилини очікування. Вона сіла на край ліжка й поклала телефон поруч на покривало, не зводячи з нього очей.

Мама тихо ходила по кухні, намагаючись не заважати дочці, але в повітрі квартири висіла та сама гнітюча тиша, що й перед грозою. Нарешті екран телефона спалахнув, розбиваючи мовчанку різким вібросигналом. На дисплеї висвітилося ім'я: Олег. Руслана миттєво підхопила трубку й натиснула на виклик, відчуваючи, як серце зупинилося десь у горлі:

- Олеже? - голос Русі звучав напружено. - Як усе минуло? Ти живий?

 У відповідь із динаміка долинув важкий, хрипкий видих. Oлег витримав паузу, ніби збираючись із силами, а потім промовив:

- Русю... Тут таке... Мамі стало зле, викликали лікарів. Але... коротше, ситуація виявилася складнішою. Вони вже вклали гроші, і...

Він знову замовк на секунду, і Руслана відчула, як її пальці сильніше стиснули корпус телефона.

- Вона запрошує тебе завтра на вечерю.

У слухавці на кілька секунд зависла важка, дзвінка тиша. Руся застигла, дивлячись у стіну.

- Мене? - перепитала вона, і в її голосі прорізався відвертий скепсис та холодок. - Світлана Василівна, яка ще вранці хотіла вивезти тебе з країни й розлучити нас, раптом кличе мене вечеряти?

- Вона каже, що хоче по-людськи поговорити, - виправдовувався Олег, хоч самому від цих слів було гидко. - Вислухати твої побоювання, обговорити все без криків... Русю, я розумію, як це звучить. Але їй справді стало зле, я не міг просто послати її після цього...

Руслана повільно видихнула повітря. Вона заплющила очі, згадавши мамині слова, які лунали на кухні лише пів години тому: «Якщо його мати справді така стратег, вона шукатиме інші шляхи. М'якіші, але болючіші». Це був той самий хитрий маневр. Виклик на чужу територію під маскою добродушності.

- Добре, - тихо і твердо відповіла Руся. - Я прийду. Подивимося, що саме Світлана Василівна хоче мені сказати.

Наступного ранку літнє сонце заливало кабінет бухгалтерії різким, безжальним світлом. Відпустка закінчилася, і Руслані довелося з головою зануритися в папери, звіти й цифри, ніби ніякого Чорноморська, викрадення в очереті та страшних дзвінків про Англію ніколи в житті не було. Але це була лише ілюзія. Цифри пливли перед очима, а в голові раз у раз спливали слова мами: «Вона буде посміхатися і бити туди, де болить найдужче».