36

 Олег завів двигун, і машина плавно рушила в міський потік. Доїхавши до її будинку, він зупинився біля під’їзду й одразу вимкнув запалювання. Хоч Руся й спробувала посміхнутися перед виходом, у її очах усе ще читалася тривога - вона знала, що справжній шторм для Олега тільки починається.

- Ти впевнений, що хочеш говорити з ними сьогодні ж? Може, даси собі хоч трохи часу перепочити? - спитала вона, не поспішаючи відчиняти дверцята.

- Ні, якщо відкладати, стане тільки гірше, - Олег різко кинув погляд на кермо, а потім знову повернувся до неї. - Я все вирішив. Не хвилюйся за мене. Зізвонимося ввечері, добре?

Вона мовчки кивнула, торкнулася його плеча і вийшла з салону. Олег провів її поглядом, поки вона не зникла за дверима під’їзду, і лише після цього рушив до свого району.

Будинок батьків зустрічав його звичною тишею й прохолодою. Щойно Олег переступив поріг, з кухні вигулькнула мати. Вона виглядала бездоганно: зачіска волосок до волоска, стриманий костюм, а на обличчі - м'яка, майже материнська усмішка людини, яка певна своєї перемоги.

- Олеже, синку? Вже повернулися? Проходь, ми якраз із батьком вечеряємо, - спокійно промовила вона, ніби нічого не сталося і ніякого ранкового дзвінка не було й близько.

Батько сидів за масивним столом у вітальні - звична фігура в цьому домі, яка звикла погоджуватися з будь-яким рішенням дружини. Він ледь підняв погляд на сина, кивнувши на стілець навпроти:

- Сідай, Олеже. Мати казала, що ви розмовляли. Дуже слушна пропозиція, між іншим. У твої роки розкидатися такими шансами - просто розкіш.

Олег не став знімати куртку. Він зупинився посеред кімнати, відчуваючи, як усередині закипає холодна, вивірена злість. Маніпуляція матері була настільки товстою і водночас лицемірною, що від її спокою його просто пересмикувало.

- Мам, тату, давайте без вистав і розмов про «швидке дорослішання», - голос Олега прозвучав різко, розбиваючи затишну тишу вітальні. - Ми з вами дорослі люди. Давайте одразу розставимо всі крапки над «і».

Мати ледь помітно здригнулася, але обличчя її залишилося спокійним. Вона повільно склала руки на грудях:

- Я слухаю тебе, синку. Тільки раджу говорити спокійніше. Емоції ніколи не допомагали будувати кар'єру.

- Я не збираюся їхати в жодну Англію, - відрубав Олег, дивлячись матері прямо в очі. - Ні в цей коледж, ні в якийсь інший. Моє рішення остаточне.

У кімнаті на кілька секунд повисла абсолютна тиша. Батько важко зітхнув і відклав виделку на тарілку, а от у погляді матері на мить промайнуло холодніше світло, яке вона тут же приховала за маскою жалю.

- Олеже, я розумію, - м'яко почала вона, роблячи крок до нього. - Тобі здається, що ти захищаєш свої почуття. Але повір...

- Мам, облиш це, - перебив її Олег. Його голос перейшов на підвищені тони, але в ньому не було істерики - лише крижана рішучість. - Ти прекрасно знаєш, чого домагаєшся. Ти не пропонуєш мені «перспективи» - ти намагаєшся прибрати з мого життя все, що тобі не подобається, загорнувши це в гарну обгортку «турботи». Але я дорослий. І вибиратиму сам. З Русланою чи без... точніше, ми будемо разом, подобається це комусь чи ні. А в Лондон їдь сама, якщо тобі так потрібні дипломи.

Батько різко підвівся з крісла, обличчя його почервоніло:

- Ти з ким так розмовляєш?! Мати життя на тебе поклала, дбає про твоє майбутнє, а ти...

- Досить, тату! - Олег різко розвернувся до виходу. - Я все сказав. Розмову закінчено.

Олег не чекав, що мати поступиться так легко. На його різку відмову й слова про те, що він нікуди не поїде, жінка не стала кричати чи погрожувати. Натомість вона повільно схопилася рукою за груди, зблідла й важко, із хрипом видихнула повітря.

- Олеже... - ледь чутно мовила вона, опускаючись на край дивана. Її пальці тремтіли, а обличчя вмить укрилося краплями холодного поту. - Ти... ти хоч розумієш, що ми натворили?.. Батько підняв усіх своїх знайомих... ми вже внесли колосальну заставу, гроші не повернуть... це катастрофа...

Батько підхопився з місця, панічно підбігаючи до дружини й намагаючись розстебнути їй комір:

- Світлано! Господи, де її ліки?! Олеже, що ти робиш, ти що, хочеш довести матір до інфаркту?!

- Мам?.. - усередині в Олега все похололо. Хоч він і здогадувався про її маніпуляції, але бачити, як мати блідне на очах і хапає ротом повітря, було вище його сил. Провина миттєво важким тягарем лягла на плечі.

- Синку... - Світлана Василівна схлипнула, підвівши на нього повні страждання очі. Вона говорила переривчасто, але кожне слово било точно в ціль. - Я ж... я ж не монстр. Я просто хочу для тебе майбутнього... Якщо ти так прив'язаний до Руслани... ну добре. Ми ж не проти її щастя.

Вона ледь помітно перевела подих і додала вже м’якше, ніби долаючи власний біль:

- Нехай завтра приходить до нас на вечерю. Спокійно, по-сімейному. Я хочу особисто почути її побоювання, поговорити з нею як жінка з жінкою, без сварок. Зрештою, ми ж дорослі люди... Нехай розкаже, чого вона боїться, а ми подумаємо, як це влаштувати, щоб ніхто нікого не втратив. Що тут страшного, синку? Погодуємо дівчину, поговоримо... Завтра о сьомій. Домовилися?