33

Олег заплющив очі, з силою затиснувши пальцями перенісся. Паніка в грудях досягла межі. Пробити цей клятий цифровий замок не виходило, а час ішов. І тут у його знервованому мозку спалахнула інша ідея. «Діма!» Її близький друг ще з підліткових років.

Олег із ним був лише поверхово знайомий, але добре пам'ятав, що Діма знає про Руслану абсолютно все, виріс разом із нею в одній компанії й напевно мав контакт цього виродка або міг підказати, де той зазвичай вештається. Олег кинув телефон Руслани на ліжко, вихопив власний апарат, гарячково знайшов у контактах номер Діми й натиснув виклик.

У динаміку пролунали довгі, катувальні гудки. Олег затамував подих, готовий одразу закричати в трубку, щойно той відповість. І саме в цю секунду за вікном котеджу пролунав гучний шум автомобільного двигуна. Машина з тихим скрипом гальм зупинилася прямо біля їхнього ґанку. Олег різко повернув голову на звук. Через скляні двері він побачив темно-синій седан. Пасажирські двері повільно відчинилися, і на випалену сонцем землю ступила... Руслана.

Вона виглядала змученою, у заляпаному пилом сарафані, з роздряпаними ногами, але жива й неушкоджена. У динаміку телефону все ще продовжували лунати гудки до Діми, але Олег уже нічого не чув і не помічав. Апарат випав із його ослаблих пальців і гепнувся на підлогу, а сам він щодуху кинувся до виходу...

Двері котеджу розпахнулися з гучним тріском, відбившись об стіну. Олег вискочив на ґанок, навіть не відчуваючи болю в перебинтованій руці. Він застиг на верхній сходинці, дивлячись на Руслану, яка повільно зачиняла дверцята темно-синього седана. Вона стояла біля авто - бліда, із скуйовдженим вітром волоссям, у забрудненому пилом сарафані та з червоними смугами від сухого гілля на ногах. У руках вона нерішучо стискала недоїдений хот-дог і напівпорожню пляшку води.

- Руся... - прошепотів Олег, і цей звук буквально вирвався з його здавленого горла.

Вона повільно повернула голову на його голос. Побачивши його на ґанку - розпатланого, з дикими, повними страху й розпачу очима. За секунду Олег уже долав відстань між ними в кілька широких кроків. Він підхопив її на руки, з силою притискаючи до себе, втикаючись обличчям у її шию та волосся.

Руки Руслани гарячково обвили його шию, пальці вчепилися в його футболку. Вона здригалася всім тілом, беззвучно ковтаючи сльози, які нарешті прорвали греблю після всього пережитого жаху.

- Ти тут... Господи, Русю, ти тут... - гарячково шепотів Олег, цілуючи її в скроні, лоб, щоки, не в змозі випустити її з обіймів ні на сантиметр. - Де ти була?!

- Все добре... Олеже, все добре, - збивчасто, крізь сльози белькотіла Руслана, міцніше стискаючи його плечі.

З боку авто пролунало тихе кашляння. Сергій вийшов із салону, опираючись ліктями на дах седана, і зі співчутливою посмішкою спостерігав за їхньою зустріччю.

- Хлопче, ти її тільки не роздави від радості, - спокійно мовив Сергій. - Вона й так пів степу пішки бігла.

Олег трохи відсторонився від Руслани, але продовжував міцно тримати її за талію, закриваючи собою. Він перевів важкий, насторожений погляд на незнайомця біля машини.

- Ви хто? - важко дихаючи, запитав Олег, оцінюючи обстановку.

- Я Сергій. Підібрав її на трасі за лиманом, - спокійно пояснив чоловік, показуючи відкриті долоні. - Вона пішки вздовж дороги йшла, геть розгублена. Вона мені все розповіла. Хотів вам віддати, щоб ви більше не шукали.

З Олега моментально злетіла остання напруга й підозрілість. Всі деталі склалися в єдину картину. Він зробив крок убік Сергія й простягнув йому цілу ліву руку:

- Дякую тобі... Дякую. Я навіть не знаю, як тобі віддячити.

- Та облиш, - махнув рукою Сергій, міцно потиснувши його долоню. - Головне - бережи її.

Сергій кивнув Руслані, сів за кермо й темно-синій седан м'яко рушив геть, залишаючи за собою легку хмару пилу.

Олег одразу ж обернувся до Руслани. Вона стояла, обхопивши себе руками за плечі, і її дрібно тіпало від емоційного відходу. Вона дивилася на його перебинтовану руку, на його змучене обличчя...

- Заходьмо в хату, - тихо промовив Олег, підхоплюючи її на руки й несучи до котеджу...

Олег обережно заніс Руслану до кімнати й м'яко опустив на диван. Вона безсило відкинулася на спинку, заплющивши очі. У прохолодному приміщенні після палючого степового сонця її тіло огорнула важка, виснажлива втома. Нічого не кажучи, Олег кинувся до ванної. За хвилину він повернувся з аптечкою, пляшкою чистої води та м'яким рушником. Вів себе надзвичайно обережно, наче боявся зламати її або завдати найменшого болю. Він присів біля її ніг на коліна. Руки Олега трохи тремтіли, коли він змочував ватний диск антисептиком і дбайливо промивав червоні, палаючі подряпини від сухого очерету та гілок на її гомілках. Руслана лише ледь помітно здригалася від прохолоди ліків.

- Чому пішла одна на світанку? - тихо, майже пошепки запитав Олег, не піднімаючи очей, поки обробляв її ноги. У його голові змішалися біль, провина й полегшення. - Я прокинувся, а тебе немає... Телефон тут, речі тут... Я трохи з глузду не з'їхав, Русю.

Руслана повільно розплющила очі й подивилася на його перебинтовану руку та бліде, змучене обличчя.

- Я хотіла просто посидіти біля моря...- тихим, надтріснутим голосом відповіла вона. - А він вискочив як із-під землі. Я навіть зреагувати не встигла.