32

Машина нарешті зупинилася біля напівзруйнованих воріт старої, давно покинутої турбази за лиманом. Навколо панувала гнітюча, випалена сонцем тиша, яку порушував лише сухий степовий вітер та шелест очерету. Двигун заглух, і в салоні миттєво стало парко. Руслана заплющила очі й зробила кілька повільних, глибоких вдихів. Серце калатало десь у самих скронях, але первинна паніка поступово поступалася місцем холодному, тверезому розрахунку. Вона чудово розуміла: кричати, бити скло чи вириватися силою прямо зараз - безглуздо. Потрібно грати роль покірної й чекати зручного моменту.

 Ігор першим вийшов із машини, обійшов капот і клацнув засувкою її дверей, розблоковуючи салон.

- Виходь, Русь. Приїхали, - мовив він із дивним, неприродним спокоєм.

Руслана мовчки ступила на випалу траву, накинувши на плечі плед. Ігор ухопив її під лікоть і повів уздовж напіврозвалених дерев'яних будиночків. На ґанку одного з них сиділи двоє його знайомих - ті самі хлопці, яких вона бачила на пляжі біля волейбольної сітки. Один із них, кремезний брюнет у шортах, саме затягувався сигаретою. Побачивши Ігоря з блідою, наляканою Русланою, він здивовано звів брову й виплюнув недопалок у пісок:

- Ігорю, ти що, з глузду з'їхав? Навіщо ти її сюди приволок?

- Не ваше діло, хлопці. Сидіть і не вмішуйтеся, - відрізав Ігор, навіть не обертаючись. - Ми просто поговоримо.

- Чувак, у тебе реально дах протікає, - хитаючи головою, пробурмотів другий. - Дівчину викрав серед білого дня... На біду собі шукаєш пригод.

Руслана коротко перезирнулася з ними. Вони не виглядали як спільники чи злочинці - звичайні курортні хлопці, які опинилися тут випадково й явно не палали бажанням брати участь у криміналі. Вони не збиралися її ображати чи силою утримувати, і це дало Русі першу краплю впевненості.

Ігор привів її до будиночка, де панував сутінок і пахло сухою деревиною. Він став гарячково ходити з кутка в куток, розмахуючи руками:

- Русь, ти взагалі розумієш, що відбувається?! Чому ти мене не слухаєш? Чому ти з цим... з цим мажором зв'язалася?! Він же тебе кине через місяць, ти для нього просто забавка! А я тебе кохав! Одружитися хотів.

 Руслана повільно опустилася на край потертого дивана, схилила голову й міцно стиснула долоні на колінах. Вона змусила свій голос звучати тихо, дрібтяче й дуже винувато:

- Ігорю... заспокойся, будь ласка. Не кричи...

Він зупинився як укопаний, роздивляючись її здивованим поглядом.

- Я дізналася, що в тебе інша, тому ніхто нікому нічого не винен, - тихо, не піднімаючи очей, сказала Руслана, насилу ковтаючи огиду від власних слів.

Ігор застиг, відкривши рота, ніби збитий з пантелику цим спокійним зізнанням. Але перш ніж він встиг щось відповісти, з вулиці пролунав гучний окрик одного з його друзів:

- Ігорю! Та кидай ти свої розбірки, йди сюди! Ми пиво відкрили, холодне як лід! Ходи ковтнеш, бо згориш на цій спеці!

 Ігор нервово озирнувся на двері, потім на Руслану, яка так само покірно й пригнічено сиділа на дивані, схиливши голову.

- Сиди тут. Я зараз повернуся, - кинув він і вийшов на ґанок, лишивши двері привідчиненими.

Хвилини тягнулися, як гума. Його не було вже хвилин тридцять. З альтанки біля сусіднього будиночка доносилися гучні чоловічі голоси, дзенькіт пляшок і регіт. Ігор явно розслабився, хильнув пива з хлопцями й тимчасово забув про свою бранку, переконаний, що вона нікуди не подінеться.

Зрозумівши, що це її єдиний шанс, Руслана діяти вирішила негайно. Вона безшумно підхопилася з дивана, скинула плед і на носочках кинулася до задніх дверей будиночка, що виходили прямо в зарості дикого чагарнику та високого очерету. Клацнув старий гачок - і вона ковзнула на вулицю.

Забувши про все на світі, Руся кинулася бігти вузькою, ледь помітною стежкою, яка петлями вела геть від турбази вглиб степу. Сухі гілки боляче дряпали голі ноги та плечі, залишаючи червоні смуги. Легкі пляжні капці ковзали по піску й сухому ґрунту, кілька разів вона ледь не впала, але навіть не оберталася назад. З боку альтанки все так само долинав далекий регіт, але вона бігла далі, не відчуваючи болю й утоми.

За п'ятнадцять хвилин ошалілого бігу стежка нарешті вивела її з хащів на випалену сонцем узбіччя якоїсь траси. Руслана зупинилася, схопившись руками за коліна й важко, задихаючись, ковтнула гаряче степове повітря. Навколо - лише безкрайнє жовте поле, розпечений сірий асфальт і поодинокі висушені дерева. У неї не було з собою абсолютно нічого: ні телефону, ні сумки, ні копійки грошей. Вона геть не розуміла, де перебуває й у який бік шукати Чорноморськ.

Повз на високій швидкості з гучним шумом проскочила вантажівка, обдувши її гарячим вихором пилу. Руся здригнулася й відступила на крок, боячись навіть підняти руку - страх, що за кермом наступної машини виявиться Ігор або його приятелі, паралізував тіло. Аж раптом за кілька десятків метрів попереду спалахнули червоні стоп-сигнали. Темно-синій седан трохи вильотивив на узбіччі, повільно здав назад і зупинився прямо поруч із нею. Скло з пасажирського боку плавно опустилося. За кермом сидів молодий чоловік років тридцяти - у звичайній світлій сорочці, зі спокійним, дуже уважним і здивованим поглядом.

- Дівчино, у вас усе гаразд? - притримавши кермо однією рукою, запитав він, роздивляючись її роздряпані ноги й перелякані очі. - Ви звідки тут одна посеред степу? На вас лиця немає. Допомога потрібна?