31

Після емоційного вибуху в кімнаті запанувала довгоочікувана, тепла тиша. Руслана принесла з ванної аптечку й прохолодну воду. Вона обережно промила садна на опухлих кісточках Олега, обробила їх антисептиком і повільно, шар за шаром, почала перебинтовувати його праву руку.

- Не сильно тисну? - тихо спитала вона, не піднімаючи очей.

- Ідеально, - м'яко відповів Олег, спостерігаючи за кожним її рухом. - З тебе вийшла б чудова медсестра, «пані бухгалтер».

Вона коротко усміхнулася й ніжним дотиком притиснула край бинта. Осад від ранкової сварки й мерзенних слів Ігоря остаточно розчинився.

Коли Руслана закінчила перев'язку, Олег не витримав: він лівою, неушкодженою рукою різко притягнув її до себе, вибиваючи з-під ніг останній контроль. Його губи жадібно, гаряче накрили її губи, а Руся, затамувавши подих, міцно сплела руки у його волоссі, повністю віддаючись цьому почуттю.

Ця ніч стала для них справжнім вибухом. Змивши всі страхи, сумніви й чужі отруйні слова, вони кохали одне одного з особливою, божевільною ніжністю та нестримною пристрастю. Тихий шепіт, гарячі поцілунки, що залишали слід на шкірі, і тихий шум хвиль за вікном злилися в єдиний ритм.

Наступного ранку Руслана прокинулася першою, коли сонце тільки-но почало підніматися над горизонтом, зафарбовуючи небо в ніжні рожево-золоті кольори. Олег солодко спав поруч, міцно обійнявши подушку, а його обличчя вперше за довгий час було спокійним і безтурботним.

Намагаючись не шуміти, Руся тихенько встала з ліжка, накинула легкий літній сарафан і вирішила вийти на пляж - зустріти світанок біля самої води й побути кілька хвилин насамоті з першими сонячними променями. Телефон вона необачно залишила лежати на тумбочці біля сплячого Олега.

На ранковому пляжі панувала абсолютна тиша. Повітря було чистим, прохолодним і просякнутим запахом солі. Руслана йшла вздовж самої кромки води, спостерігаючи, як прозорі хвилі омивають її босі ноги.

- Руслано... - раптом пролунав тихий, позбавлений учорашньої агресії голос позаду.

Вона резко обернулася й завмерла. За кілька кроків від неї стояв Ігор. Він був у звичайній худі, з руки висіли ключі від авто. Його обличчя виглядало похмурим і втомленим.

- Ти знову за своє? - відступаючи на крок, суворо спитала Руся. - Ігорю, я ж сказала: йди геть і не заважай нам.

- Почекай, Русь... Не біжи, будь ласка, - м'яко, майже благально мовив Ігор, зупиняючись і не підходячи ближче. - Я не збираюся влаштовувати скандали. Я просто... цілу ніч не спав. Мені треба з тобою все вирішити. Давай нарешті розставимо всі крапки над «і» й закриємо це минуле.

- Нам немає про що говорити! Все вже давно закрито! - відрізала Руслана, згортаючи руки на грудях від ранкового холоду.

- Для тебе, може, й закрито, а мене воно гризе! - гаряче заперечив Ігор, зробивши один крок уперед. - Я ж тебе теж кохав, Русь... Ти хоч розумієш, як мені було боляче бачити тебе з ним? Так, я вчора поводився як останній виродок, наговорив дурниць. Але пробач мені. Прошу тебе, дай мені п'ять хвилин. Просто вислухай, і я зникну з твого життя назавжди. Обіцяю.

Руслана зітхнула, побачивши перед собою не вчорашнього нахабу, а свого колишнього хлопця, з яким її колись пов'язували теплі спогади. Бажання нарешті поставити остаточну крапку й позбутися цього тягаря пересилило обережність.

- Добре. П'ять хвилин, Ігорю, - мовила вона.

- Та ти ж дрожишь, подивися на себе, - бідкаючись, зауважив Ігор, показуючи на її відкриті плечі. - Он моя машина стоїть біля дороги. Сядь у салон, там теплий плед є, накриєшся. За п'ять хвилин поговоримо й я тебе відпущу. Не бійся, я до тебе навіть не торкнуся.

Руслана подивилася на авто, потім на нього. Переконана, що це дійсно просто коротка, фінальна розмова, щоб розійтися миром, вона кивнула й покрокувала разом із ним до машини.

Вона застрибнула на переднє сидіння, Ігор дістав із заднього крісла м'який плед і накинув їй на плечі. Сам він швидко сів за кермо, зачинив дверцята й завів двигун, ніби щоб увімкнути обігрів.

- Ну, я слухаю тебе, - мовила Руся, загортаючись у плед. Але замість розмови Ігор різко натиснув на педаль газу, машина зірвалася з місця й на шаленій швидкості помчала геть із селища - прямо в бік порожньої степової траси...

- Ігорю! Ти що робиш?! Зупини негайно! - закричала Руслана, хапаючись за ручку дверцят, але центральний замок уже клацнув, блокуючи все всередині.

Машина на шаленій швидкості неслася ґрунтовою дорогою, знімаючи клуби пилу, а довкола простягалися лише порожні степові поля та сухі лісосмуги.

- Заспокойся, Русь! Нічого з тобою не станеться! - відрізав Ігор, міцно вчепившись у кермо.

На його обличчі більше не було й сліду від тієї покірності та сумних очей. Знову з'явився той самий отруйний, небезпечний азарт.

- Ти взагалі розумієш, що ти робиш?! Це викрадення! Зупини авто, або я виб'ю скло! - Руслана скинула плед і щосили вдарила кулаком по панелі приладів, намагаючись дотягнутися до клавіші розблокування дверей. Ігор різко перехопив її руку, боляче стиснувши зап'ястя, і штовхнув назад у крісло:

- Сиди спокійно, я сказав! Я просто хочу, щоб ми нормально поговорили! Без цього твого Олега! Ти ж мені й трьох хвилин не давала, розверталася й ішла!